Однак, з неймовірною здатністю німців все систематизувати та робити підконтрольним, його заробіток скоро зійшов нанівець: на будь-яку діяльність треба було отримувати спеціальний дозвіл, особливо якщо промишляєш чимось у всіх на виду, а в Максима, звісна річ, ніякого папірця не було.
* * *Тож трапилось так.
На заключному іспиті він «тонув» на очах професора, усвідомлюючи, що не знає, що відповісти на запитання. Професор здивовано підіймав вгору брови й вчинив поза правилами. Себто дав йому другий шанс інший екзаменаційний білет. Але Антін Він дивився на три елементарні запитання, як баран на нові ворота. Так, запитання елементарні, але після двох діб без сну (бо потяг «Варшава Івано-Франківськ», котрий би мав його привезти вчасно із заробітків на завершальний акорд навчання в «бурсі», зламався, і Антін добирався автобусом, який хоч і довіз його до рідного міста, також двічі зламався в дорозі та запізнився на пів доби) ці запитання здавалися йому незрозумілою китайською грамотою.
Антін голосно видихнув: «Не можу, Олеже Прокоповичу» і професор нарешті зрозумів і здався (бо Антін, позаяк, стояв «насмерть») і тихо промовив, з прикрістю піджимаючи губи й не дивлячись на студента, а лишень кудись в бік: «Сідайте».
Професор розвернувся до вікна на підборах своїх смішних, допотопних «шузів», придбаних, мабуть ще за часів, коли він сам був зеленим студентом і, на відміну від Антіна, пріоритетом ставив навчання, а не будь-що інше, і мовчки склав руки за спиною.
Олеже Прокоповичу, то мені можна буде якось? Той, нупе-ре-склас-ти? видихнув Антін по складах оте «перескласти», ніби питаючись, чи буде помилування від страти.
Ні-і! коротко відповів професор, зробивши наголос на останній літері. І додав образливе: Ти геть тупуватий?!
Олег Прокопович був невблаганним. Улюбленець Антіна, котрого той захищав перед студентською братією «бурси», пояснюючи, що той чоловік, від чиїх грубих жорстких «шузів» тридцятирічної давнини (позаяк, єдиних, бо професор хабарів не бере й живе в університетському гуртожитку) так противно й особливо голосно рипить старий паркет коридору, кришталево чесний і що ним можна захоплюватись і рівнятись на нього. І дітей своїх, майбутніх інженерів, Вольчуків, віддасть вчитись тільки до нього, на кафедру будівництва та цивільної інженерії.
На тому іспиті навколо лисуватої світлої макітри професора Антіну привиділося якесь дивне сяйво, ніби німб оточував Олега Прокоповича. Насправді то було всього лише переломлення весняного світла, котре пробивалося до аудиторії, минаючи квітучі вишні та незворушну постать професора «світила» інституту архітектури, будівництва і туризму «нафти й шміру»[24].
Але Антін про це вже не довідався. Бо сонця і квітучих плодових дерев тієї весни не побачить. Він вийшов з аудиторії свого рідного третього корпусу оптимістичного кольору яскраво-рожевих пелюсток квітучої вишні на вулицю за інерцією, бо так «надо». Навіть в травні в аудиторіях було градусів на десять нижча температура, ніж на вулиці й студенти вибігали «outdoor» на перервах не так курити, як грітися і саме так призвичаїлися до нікотину. Йому вкрай захотілося підійти до фігури покровительки свого вишу Пресвятої Діви Марії та молити її про диво. Бо реферат «від руки», як вимагали від нього всі пять років навчання «при зальоті» вже не допоможе і він це усвідомив вкрай гостро, всіма альвеолами своїх «просмалених» легень. Йому враз згадався випускник його рідного «нафти й шміру», аспірант, що читав філософію і сказав на семінарі, що, аби не давати хабарі, треба визначитись з кафедрою, ким хочеш бути, і вчитись, «а не бути задротом, що сидить в барчиках і нічого не робить».
* * *Його відрахували за три тижні до випуску. Антіну хотіли надати другий шанс, як виняток, як сироті з багатодітної родини, однак виявилося, що за ціле літо він не знайшов час пройти практику в місцевому зварювальному цеху. Та й оцінки З відмінника-першокурсника Антін до пятого року навчання (і третього року польського «батракування», про яке, звичайно ж у виші здогадувалися, але не заперечували) докотився до трієчника. То навіщо ж такому небораці давати іще один шанс?
Антін тоді вперше за все своє життя, в подвірї за гаражами, що смерділи фарбою і бензином, приклався до пляшки дешевого закарпатського солодкого вина. І фея Дінь-Дінь вперше зявилася перед ним, немов віддушина, принадна наречена аби вже ніколи не залишати. Замиготіла різнокольоровими бензиновими крильцями й навіяла відчуття радості. Беззмістовної, брехливої, недоречно-дурної й майже вульгарної. Бо радіти хлопцю нема чого. Бо його карєра молодого інженера закінчена, ще й не розпочавшись, бо дома на нього чекають четверо жінок, яким не в тямки, чому Антін не склав іспиту.