Що ж, не все втрачено, багатозначно відповів комуніст.
Ідуть відчиняти барак, подав голос Опришко й одразу ж зіскочив на підлогу.
Усі вязні повернули голови на велику деревяну браму, яку на ніч завжди закривали. Почувся дзенькіт ключів, гримнув засув, і два жовніри відкрили стулки дверей.
Снідати! голосно сказав охоронець.
Вязні полегшено зітхнули. Що б там не трапилося назовні, але снідати все-таки кличуть. Для вічно голодного вязня, який засинав під марш кишок і прокидався під нього, навіть маленька затримка сніданку чи обіду була нестерпною. Вязні одразу забули про всі свої страхи, по одному покинули барак і так вервечкою попрямували до «кухні». Таку горду назву носило перекриття, що покоїлося на численних деревяних стовпах. Стін у «кухні» не було, зате стояв довгий стіл, стесаний з грубих дощок.
Проходячи повз мовчазних охоронців, Дмитро кинув на одного з них погляд. Як завжди, обличчя жовніра було камяне, незворушне, але чіпкі очі Панаса побачили на ньому якийсь страх і розгубленість. Про це Дмитро сказав Василеві, коли, сидячи за столом, уминав сніданок: якусь невідомо з чого зварену бурду, глевкий хліб і кружку ледь забарвленого чаю.
Я це помітив, відказав Бандера. Так, поза всяким сумнівом, щось трапилося. І таке, що може принести неприємність Камалю, але не нам.
Гадаєш, вони нам скажуть.
Навряд. Але я не дуже й переживаю. Самі дізнаємося. Не вперше.
Дмитрові Панасу згадався травень 1938 року, коли щось подібне вже було. Тоді без видимих причин у таборі різко посилився режим, утиск вязнів, зменшилася пайка, правда, це стосувалося лише членів ОУН та українців взагалі. А оскільки вязні в основному були українцями, репресій зазнали майже всі. Тоді ніхто з адміністрації не пояснив увязненим, що сталося, але з піднесеного настрою охоронців вони зрозуміли, що відбувається щось екстраординарне. Як і тепер, невідомість гнітила. Здавалося, легше було переносити образу й утиски, коли знаєш причину. Лише через місяць Панас складним шляхом через Онуфрія Копистка дізнався про причину такої поведінки адміністрації табору: в Роттердамі більшовицьким агентом був убитий Євген Коновалець, голова ОУН.
Тепер, напевне, трапилося щось подібне, тільки от радості на обличчях поляків не видно.
Здивуванню вязнів не було меж, коли після сніданку їх знову повели до їхнього боксу і для надійності зачинили двері.
Тепер уже навіть найбільші песимісти, на яких останнім роком перетворилися комуністи (особливо це сталося після того, як Василь Бандера повідомив їм неприємну для них звістку про розпуск їхньої партії), зрозуміли, що сталося щось надзвичайне. Першим висловив припущення щодо причини такої дивної поведінки Тадей Яблонський.
Гадаю, що почалася війна, сказав він, чомусь звертаючись лише до Копистка.
Той нічого не відповів, лише невизначено знизав плечима. Припущення комуніста було вартим уваги.
І з ким? їдко запитав Бандера.
Та не з Гітлером певно! зі знанням справи відповів Яблонський. Чого б то капіталісти нападали на своїх! Ясне діло, що поляки напали на Радянський Союз, хотіли зробити так, як у двадцятому році, дійти до Києва, але Червона армія вже не така, як була колись. Дали полякам по зубах, то й сумні такі. А чого радіти, коли в тебе розквашена морда?!
Пояснення Яблонського хоч і не переконали всіх, але хоча б змусили задуматися, тим більше що таке справді могло бути.
Найгірше для вязнів була невизначеність. Здавалося, навіть каторжна щоденна робота, після якої сил залишалося, щоб тільки повечеряти й добратися до своїх нар, вже не видавалася такою тяжкою, як це осоружне чекання.
Того дня їх на роботу більше не кликали. Таке ж повторилося й наступного дня і у неділю, хоч цей день зазвичай був неробочим, щоправда, не завжди. Якось комендант табору Йозеф Камаля-Курганський повернувся звідкись пяний і сердитий, й нічого кращого не придумав, як свою злість зігнати на вязнях. Тоді їх вигнали на роботу у саму неділю.
Але неділя проминула спокійно, день поволі хилився до вечора, як уже перед самим сном двері блоку відчинилися і жовніри заштовхали всередину з десяток нових вязнів. Щоправда, це не був звичний «ремонт», як тут називали новоприбулих. Новачками виявилися мешканці сусідньої споруди.
Вав-вав! застережливо озвався Копистко. Чого ви сюди приперлися? У самих тільки місця, щоб стояти на одній нозі!