Постоявши якийсь час, Михайло Смоляр розвернувся, щоб піти на лісничівку. Головне, щоб завтра вийшло так, як він запланував
Що ти хотів сказати мені, брате? раптом запитав Кость.
Від несподіванки Михайло зупинився.
З чого ти взяв, що я хочу з тобою говорити? здивувався він.
Я хоч і молодший за тебе, але тоже маю очі й вуха. Твоя згода відправитися зі мною аж на східний кордон мене спочатку здивувала, як здивував і твій приїзд. Тебе не було пятнадцять років, від тебе навіть листи приходили раз на пів року. А тут на тобі приїхав сам! То я й подумав, що не для того, щоб зовидити батька з мамою. Про себе я вже не кажу! То яка у тебе справа до мене, Міську?
Михайло виявився зовсім не готовим до такого перебігу розмови. Вони із самого ранку, озброївшись рушницями, вийшли з лісничівки, заглибилися в ліс, піднялися на порослу деревами гряду, якою вже здавна хтось проклав дорогу, і рушили на схід. Михайло увесь час думав, як почати розмову з молодшим братом, але Кость сам допоміг йому, першим почавши розмову. Але виявилося, зовсім не так, як думав Михайло.
Що ж, якщо ти почав перший, то і я буду відвертим! сказав старший Смоляр. Ти маєш рацію: я приїхав не просто так, хоч і не без того, щоб побачити вас всіх, але й у справі.
До кого?
До тебе, Костю!
Ну, тоди я тебе слухаю! з готовністю мовив Кость.
Але ти маєш мені дати слово, що про те, що ми будемо говорити, не має права ніхто знати!
Нічого собі справа!
Яка вже є! Ти маєш зрозуміти, що то не моя примха!
А чия?
Спочатку дай слово, що то помре разом з нами! повторив Михайло.
Звичайно, Костеві не сподобався такий тон старшого брата, але бажання дізнатися, що то за справа, яка підняла Михайла з насидженого роками місця, й до чого тут він сам, переважило.
Якщо то не зашкодить моїм, то я обіцяю нікому не говорити, сказав він. А то не зашкодить?
Якщо ти комусь скажеш, то зашкодить точно! уточнив Михайло.
Тоди я тебе слухаю!
Михайло деякий час йшов мовчки, збираючись з думками. Кость не підганяв його, крокуючи поруч. Лише коли Михайло переступив через невеличку калюжу, що утворилася після нічного дощу, він обережно запитав:
Ти знаєш, що таке «Двуйка»?
Двуйка? Погана оцінка, поставлена якомусь польському гімназисту?
Зовсім не смішно!
Тоді поясни! А то ти ставиш такі питання, на які я не знаю відповіді.
Добре! То знай: «Двуйка» то офензива Війська Польського! тихо сказав Михайло і для чогось озирнувся.
А до чого тут ти? не зрозумів Кость.
Я належу до неї вже девять років.
Кость продовжував крокувати, час від часу стискаючи рукою ремінь рушниці. Він майже одразу зрозумів, що старший брат не жартує, адже справді таким не жартують.
А до чого тут я? обережно поцікавився він.
Там, Михайло кивнув кудись убік, хочуть залучити тебе до своєї роботи.
Звідки вони про мене знають?
Вони знають про тебе все!
А якщо все знають, то мають знати й то, як я відношусь до всього польського! запально відказав Кость.
Nie krzycz![3] зупинив його Михайло. Знають і про то! Знають, що ти робиш польським гайовим
І маю помагати Польщі! закінчив замість нього молодший брат. Так?
Ти сам відповів!
А у твоїй «Двуйці» мало одного Смоляра? Треба двох?
Про тебе, може, і не згадали, якби не обстановка на кордоні зі Звйонзеком[4].
Тобто я маю лазити по кордоні зі Звйонзеком і рахувати їхніх жовнірів? їдко запитав Кость.
Я не знаю, що тобі скажуть робити, але повір: ти від того навіть виграєш, як виграв я! Невже ти гадаєш, що свого Тадеуша я просто так би прилаштував до столиці?
Кость відповів не одразу. він продовжував крокувати піщаною дорогою, дивлячись собі під ноги, а не навкруги, на дерева, як зазвичай. Михайло не підганяв його, розуміючи: щоб відповісти, братові треба все обдумати, а це не просто. Тоді, девять років тому, Михайлові було легше: він просто не мав вибору.
Але наступне запитання Костя спантеличило Михайла.
Що тобі буде, коли я не згоджусь?
Від несподіванки Михайло зупинився. Кость обернувся і підійшов до нього.
Що буде, коли я скажу «ні»? повторив він.
Та нічого доброго! признався Михайло.
Погано! сказав Кость. Дуже погано! Мені шкода, Міську, але викручуйсьи сам! Даремно ти приїхав! Моє відношення до вашої Польщі ти знаєш! Скажу тобі більше: якби ти б пропонував мені зробити щось таке, що зашкодило Жечі[5], то я, може, і погодивсьи на то! Але такого ти мені не скажеш. Мені шкода, але на вашу Польщу я шпійонити не буду!..