Та й нам, шановний, не миле таке переселення! відказав знайомий багатьом Станіслав Лабаз, член УНДО.
Через що він потрапив до Берези-Картузької, не знав ніхто. Лабаз, судячи з усього, також.
То чого приперлися?
Наказали звільнити наш блок для нового «ремонту».
І хто вони такі, що через них ми маємо наступати один одному на ноги? поцікавився Дмитро Панас.
Станіслав Лабаз озирнувся на зачинені двері й тихо сказав:
Німецькі літуни!
А що вони тут роблять? допитувався Онуфрій Копистко.
Та хіба ви не знаєте, що вже третій день Польща веде війну? здивувався один із супутників Лабаза.
А до чого тут Німеччина?
Так Німеччина і напала! А ви що, не знали того?
«Господарі» блоку, як за командою, повернули голову до розгубленого Тадея Яблонського, а Василь Бандера скрушно похитав головою.
Щось ваші просторікування, товаришу комуніст, зовсім розбігаються з життям! сказав він. Як це розуміти? Німецькі імперіалісти напали на своїх братів-поляків? Як то у вас: людина людині вовк?
Але на це «головний комуніст» блоку нічого не відповів. Натомість Дмитро Панас сказав:
Що ж, треба потіснитися! Але свої до своїх!
Найбільше пощастило «комуністичній фракції», бо серед прибулих «своїх» не було. Абияк розмістивши прибулих, «господарі» заходилися розпитувати їх про останні новини, але зясувалося, що на цьому знання тих про те, що відбувається за колючою огорожею табору, вичерпуються. Дійшовши до думки, що найближчими днями, можливо, навіть завтра, вони дізнаються більше, мешканці блоку повкладалися спати.
А вранці під час сніданку (дивно, але навіть у такій тривожній і непевній ситуації вязнів не забували годувати) Теодор Климів, колишній студент і, як Панас з Бандерою, член ОУН, підсів до них і, змовницьки озирнувшись, тихо повідомив:
Тут Донцов!
Який Донцов? не зрозумів Панас. Дмитро Донцов?
Він самий! Я бачив його через дріт, коли їх також вели їсти. Але
Що «але»? запитав Василь Бандера.
Але всі вони і Донцов, і ті, що з ним, не мали такої, як у нас, форми. Були вдягнуті звично!
Значить, привезли їх спішно, зробив висновок ще один член ОУН Ратушний, колишній редактор газети. Ой, боюся, що справи у наших поляків геть погані!
Для більшості оунівців, головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов був чимось майже міфічним, людиною, про котру знали всі і прихильники, і вороги, але мало хто його бачив. Природно, звістка про те, що разом з ними перебуває сам Донцов, миттю розлетілася табором. Чи не кожен член Організації Українських Націоналістів був знайомий із його книгою «Націоналізм» і у багатьох вдома ця книга була. Траплялося, що саме вона ставала приводом для того, щоб, зрештою, вони опинилися тут, у Березі.
«України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі».
Ця фраза із книги стала для багатьох полегшенням їхнього безпросвітного існування, була виправданням перебування у таборі. Багатьом хотілося побачити його «наживо», але цього прагнення не поділяла табірна адміністрація. Вязнів укотре повели назад до блоків.
Хоч би як того не хотіли поліцейські, але новини з волі все ж просочувалися крізь колючу табірну огорожу: то з новоприбулим «ремонтом», то самі охоронці коли-не-коли проговоряться. Вязні зрозуміли головне: справи у поляків йдуть геть погано, а якщо так, то зявилася хоч якась надія на визволення.
Воно прийшло, як це завжди трапляється, несподівано. Зранку вісімнадцятого вересня увязнених знову не те що не повели на роботу, але й навіть не відчинили двері блоку. «Черговий на вікні» Семен Опришко повідомив замученим чеканням товаришам, що надворі немає жодного поліцейського і взагалі табір як вимер.
Не до добра це! пробурмотів Онуфрій Копистко.
Він хотів ще щось сказати, як за зачиненими дверима почулося вовтузіння. Хтось декілька разів шарпнув за ручку. Повітря у блоку наповнилося тривогою. Вона посилилась, коли хтось невідомий вдарив чимось важким по замку. Раз, другий!
За весь час перебування у Березі-Картузькій (а для доброї половини вязнів це не один рік!) таке було уперше. Усі заворожено втупили свої погляди у двері, а поляки з комуністами, що займали найближчі до дверей нари, завбачливо відсунулися від них якнайдалі. Пролунав ще один удар, і всі почули, як впала на бетонну підлогу залізна рейка.