Петро Михайлович Лущик - Галицька сага. Ante bellum стр 11.

Вільгельм усміхнувся.

 Карле, що-що, а це я пояснити можу,  сказав він.  Ніхто не чув про Полєтт до того і не почув би й потім, бо вона проста телеграфістка з Парижа! Її імя сплило лише тому, що вона опинилася поряд Габсбурґів.

Карл Альбрехт на хвильку задумався. Затим взяв кухоль з пивом, до якого ще навіть не доторкнувся.

 Моя тобі порада, Віллі: дізнайся про неї більше! Для чогось же вона зявилася у твоєму житті!

 Карле, та про що ти говориш? Кому потрібно підводити до мене просту телеграфістку?

 Та хоча б тим, кому не подобаються твої плани!  відказав Альбрехт.  Гадаєш, Польщі приємно дізнатися, що Європою розїжджає такий собі Василь Вишиваний і направо й наліво ділиться своїми планами щодо їхньої Малопольщі Всхудней? А совіти просто так пропустять твоє бажання стати королем самостійної частини України? Віллі, ти знаєш, як я до тебе ставлюся, тому послухайся моєї поради: будь обережним! Сам бачиш, що відбувається навколо. Пробач, Віллі, але ти романтик, можливо, останній романтик з Габсбурґів. Передостаннім був імператор Карл, але його вже немає. Ти  останній!

Альбрехт випив пиво і підвівся.

 Піду провідаю Еліс,  сказав він.  Ми зустрінемось за обідом.

Вільгельм провів брата поглядом. Минула розмова була для нього неприємною, але аж ніяк не даремною. Найгірше було те, що Альбрехт розятрив і без того болючу рану. Вільгельм підозрював, що Полєтт, з котрою він випадково зіткнувся у паризькому Монмартрі, є аж ніяк не наївною дівчиною, якою вона старалася показати себе, але у ній було щось геніальне, що заставляло його відкинути всі сумніви. Можливо, Полєтт і не була тією жінкою, з котрою Вільгельм хотів бути довго, але поки що не бажав порвати з нею.

Інше хвилювало Вільгельма. У його житті зараз є дві жінки: Полєтт і Зіта. Із вдовою Карла його повязували довгі роки спільного поневіряння Європою, коли всіх Габсбурґів «попросили» або відмовитися від усіх своїх титулів, або покинути урізану після війни Австрію, до чого долучилися ті самі Габсбурґи. Покинувши батьківщину чи не найостаннішим, Вільгельм поїхав до Мадриду, де зустрів удову імператора Карла Зіту. Хоч раніше вони по-справжньому і не розмовляли, тепер їх повязували і симпатії, і спільне бажання відродити монархію: Зіта піклувалася про майбутнє свого первістка Отто, а Вільгельмові відводилася роль короля Галичини та Володимирії природно, у підпорядкуванні Відню. Те, що Вільгельм мав на те інші плани, Зіта не знала. Або не здогадувалась.

Вільгельм сподівався, що Зіті не відомо про існування Полєтт, хоч дехто у його оточенні був особисто знайомий з обома жінками, тому тримати це у таємниці було безглуздо. Але Зіта поки що поводила себе так, неначе дійсно не знала про існування конкурентки. Зрештою, нічого небезпечного для себе у таких походеньках Вільгельма Габсбурґа-Лотаринзького вона не бачила. Дійсно, яку конкуренцію для неї може скласти проста телеграфістка паризької пошти?

3

Двадцять четверте червня у Києві та Київській області оголосили вихідним

Звістку про те, що партія і особисто товариш Сталін прийняли рішення перенести столицю з Харкова до Києва, самі містяни зустріли радісно, тому вже із самого ранку до головного вокзалу міста потягнулися люди. Причому це не обовязково були організовані делегації, як от від Держвидаву, у склад якої потрапив і Степан Білецький; здебільшого кияни йшли до вокзалу самі, намагаючись бути ближче до цього, без перебільшення, історичного дійства.

До прибуття головних осіб залишалося ще добрих дві години, а перед спорудою головного вокзалу вже зібралося море людей. Дехто тримав великі транспаранти, у яких підтримував мудре рішення партії й обіцяв зробити Київ ще кращим; хтось ніс портрети керівників партії, причому найбільшим було, звичайно, зображення Сталіна, а за кількістю переважали портрети Станіслава Косіора  першого секретаря ЦК КП(б)У, як людини, яка, на думку киян, і спричинилася до перенесення столиці.

Степанові Білецькому недавно виповнилось тридцять сім років, але він досі був звичайним коректором Держвидаву і йому не світила перспектива отримати якусь іншу, не таку непримітну посаду. Переїзд керівних органів з Харкова Степан сприйняв як шанс щось поміняти у своєму житті. Особливе сподівання Білецький покладав на наркома народної освіти Володимира Затонського, з котрим був знайомий ще з років громадянської війни і доручення якого виконував тут, у Києві, тоді ще захопленому Павлом Скоропадським. Степанові здавалося, що як тільки товариш Затонський побачить його, то неодмінно запропонує роботу ближче до себе, можливо, навіть у самому Наркоматі.