Одягніть цього йолопа! заволав комендант, мов заведений, і солдати взялися натягати на Данька штани.
Коли Данько був споряджений, комендант знов заспокоївся. Засунув правицю за ремінь, обличчя його стало поважне й урочисте, мов на молитві.
Надіюся, ти добре засвоїв науку. Німецький закон строгий, але справедливий. Ми суворо караємо ледарів і заохочуємо кожного, хто чесно працює на велику Німеччину А тепер можеш іти
Він уже майже приязно дивився на Бородая, який удостоївся німецької науки.
Ну, йди вже, йди, додав нетерпляче, бо сторож, здається, й не думав рушати з місця.
І тут досі застигле обличчя Данькове заворушилося. Він повів очима праворуч, повів ліворуч, хрипко спитав:
А де мій ціпок?
Вас іст дас цьїпок? запитав комендант.
Гайдук пояснив.
О-о, цьїпок!.. Деревяний гвинтівка!.. Ти є хороший сторож, якщо не забув про гвинтівка!.. Льойтнант Грабке! Дайте йому цьїпок й одвезіть на машині додому! До його добрий матка. Я одпускаю його сьогодні додому Німецький закон строгий, але справедливий. Зо, зо: справделивий і строгий!
Так Данько Бородай сподобився ще раз прокататися в німецькій машині.
Комендант же ще довго варив воду з Приходька й Гайдука, читав довжелезну нотацію: як треба привчати тубільне населення до німецького порядку. Під кінець навіть Приходькові стало зводити щелепи так хотілося позіхнути, а Гайдук, той і зовсім насупився. Та й де ж не супитись, слухаючи протягом години, що цегла є цегла і нею слід викладати стіни, а не пхати до рота, що німецькою пилкою треба пиляти дерево, а не залізо, а німецькими сокирами цюкати по тій он колоді, а не себе по коліні. Комендант, напевно, був ще й учителем, і то не просто вчителем, а занудою-вчителем, який щиро вірить у те, що всі учні кретини і їм треба розжовувати найпримітивніші істини, ще й класти до рота.
Під кінець комендант сказав, що смерть Крюгера нічого не міняє. Навпаки: завтра ж мобілізувати всіх працездатних, від тринадцяти до сімдесяти років включно, на будівництво. Він, комендант, запевнив представника із Полтави, що палац буде збудовано ще в цьому році, отже, так воно й буде. І кожного, хто здумає саботувати чи ухилятися од трудової повинності, чекатиме зашморг або, на кращий випадок, екзекуція шомполами.
Так шомполами! повторив комендант: обличчя його було урочисте й строге. І хай пан староста запамятає: він власною головою відповідатиме за кожного, хто ухилиться од трудової повинності. Ви теж! звернувся до Гайдука вже по-німецькому. «Яволь!» приклацнув Гайдук закаблуками, але вираз його обличчя комендантові, мабуть, не сподобався, бо він одразу ж почервонів і заволав: Глядіть: ви вже втратили посаду, щоб не довелося ще втратити й голову! Я й пальцем не поворухну, щоб вас врятувати! Ви розбестили поліцаїв, перетворили їх на бандитів!.. У Гайдука аж губи поблідли од образи, але він мовчав, тільки з кожною образою все більше камянів лицем. Васильович же з подивом дивився на коменданта: він уперше стрічав людину, яка так легко зривалася на крик. Я буду приїжджати щотижня! розорявся між тим комендант. І якщо пролунає хоч один постріл, ви обоє будете негайно повішені на он тій колоді!.. Ви чуєте?! Бо в Гайдука вже був зовсім відсутній погляд. «Яволь», знову буркнув Гайдук, і комендант врешті представив його Приходькові:
Це єст новий начальник поліції дорф Тарасьївка. Він єст відповідайт за будівництво й порядок, і ви йому помагайт! Зо, зо, помагайт!..
Комендант помовчав, мабуть, пригадуючи, чи не забув ще чогось сказати. Так і не надумавшись, хитнув головою:
Все! Ауфвідерзеєн, панове!
Коли вже сідав до машини, лейтенант запитав, що робити з петлею: лишати чи забрати з собою?
Комендант якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знімати так добре припасований мотуз.
Зніміть! врешті вирішив він. То є німецьке майно.
І лейтенант побіг до козлів. Спритно видерся на колоду, розвязав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. «Скількох же він перевішав!» наче про живу істоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. «Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?..» Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. «І як жить після цього?.. Як жити?..» Він аж застогнав, бо не бачив просвітку, волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно тільки не старостою!