Ось послухайте, які німець на Англію бонби скидає, гортав тим часом газету Йван. Десять тонн одна бонба!
Десять тонн! Скіки ж це, як на пуди перевести?
Десять тонн!.. А-яй-яй!
Це Курочка. Дрібненький, щупленький, гостроносий, ще й чубчик, як гребінь. Й одне око темніше, а друге світліше. Тому, мабуть, і не дивиться обома відразу, а, голову набік схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивується. Що для іншого річ найбуденніша, для Курочки Америка. Зустріньте, для прикладу, привітайтесь та запитайте:
«А куди це ви під дощ ідете?»
«Під дощ? Та невже?»
Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже і ви починаєте задирати до неба обличчя: чи й справді йде дощ, чи то вам тільки здалося
І то скажіть: десять тонн! продовжує дивуватися Курочка.
Це якби на наше село була б яма під рибу!
І не кажіть!
А люди все гинуть Німці, французи всі чиєїсь матері діти
То вже так
Замовкнуть. Потягнуться за цигарками, бо не один на війні побував, смерті понюхав. Той на імперіалістичній, той на громадянській, а той на обох, так що знають по чому фунт лиха. Це молодим воно забавка: як побачать гвинтівку, аж трусяться, а старшим вік би її, зброї тієї, не було!
Іван знову узявся за газету, щоб пошукати, що іще є цікавого, та не встиг:
А погляньте, хто ото йде!
Всі враз повернули в той бік голови.
Серединою вулиці повагом простувало сільське начальство. Твердохліб голова правління артілі, Нешерет голова сільради, директор школи Колядко. Ішли не в один ряд, хоч вулиця була не вузенька, а журавлиним ключем: Твердохліб попереду, а обіруч, на корпус позаду, Нешерет і Колядко. На всіх хромові чоботи і сині штани-галіфе. Так що, якби присісти та подивитись із низу до пояса, то й не розібрав би, де Твердохліб, де Нешерет, а де Колядко: три пари блискучих чобіт, три галіфе мельк-мельк перед очима. Твердохліб ще й у напіввійськовій захисного кольору «сталінці» з твердим, як обруч, коміром, і такого ж кольору картузові, посадженому міцно на голову. Привіз ту обнову минулого року з Києва, з наради колгоспного активу, і тепер зодягає, як їде в район, та хіба що в неділю. Йде попереду, строгий, прямий, задарма ні на кого й не гляне, слухає мовчки, що говорять до нього оті, які трохи позаду.
Куди б це вони?
А Бог їх знає! Хіба ж вони скажуть!
Mo, у сільраду?
Дак сьогодні ж неділя!
Начальство ж тим часом підходить все ближче. Ось воно зупинилося, привіталося, торкнувшись кашкетів, і дядьки давай піднімати свої: хто понижче, а хто й повище. Кому пекло з чимось до Твердохліба, той рвав так, що й голову заледве не одривав. Курочка ж аж на ноги зірвався. Сяє, мов рідного тата зустрів: сто років не бачились!
З неділею вас! Посидьте з нами!
Однак Куроччину радість можна було до уваги й не брати: він усім отак замало на шию не вішався. Тож Твердохліб у його бік навіть не глянув, а звернувсь до Івана:
Газети читаємо?
А що, мо, заборонено? удав, що злякався, Іван Приходько: один тільки він і наважувався отак жартувати з Твердохлібом, називав його вперто Володькою.
Хто б це вам забороняв! Твердохліб невдоволено. Ви завжди щось як ляпнете, то й на голову не налізе.
Це, Володю, дивлячись на чию, не поліз за словом у кишеню Іван. Як на таку розумну, як у тебе, то й справді не налізе, а на мою в самісінький раз.
Твердохліб лише плечима стенув: що з таким і заводитись! Хотів уже далі рушати, та не такий Приходько, щоб за будь здоров одчепитись!
Володю, гов, Володю, постій, не тікай!.. То правду люди брешуть, що весь гній з-під корів забиратимуть?
А ви на тих зборах за що голосували? Руки за що підіймали?
Та чи я знаю? набрав зовсім уже дурнуватого виду Іван. Ти ото як скомандував: підніміть руки угору я і задер
Ви, дядьку, демагогію тут не розводьте! спалахнув Твердохліб. Мелете кат його зна що! Раді, що довгого язика маєте?
От-от! аж зрадів нібито Приходько. Про це мені й братуньо весь час нагадує. Укороти, каже, язика, бо він у тебе за всі тини чіпляється. Гляди, щоб хто на нього не наступив та не оддавив
Розумну пораду давав, усміхнувсь Твердохліб.
Розумну то розумну, тіки й безязикому жаба цицю дає, не погодився Приходько. 3 довгим хоч одбрешешся, а з коротким і кури загребуть
Ну, кого-кого, а вас не загребуть, пожартував Твердохліб. Іще на прощання сказав, що краще газети читати, ніж вигадувати казна-що, на що Курочка радісно вигукнув: аякже, читаємо, вигукнув, щоправда, уже в спини, які віддалялися.