Вона, як і дядько Сергій, мовчки сіла за кухонний стіл, поклавши на нього чималі, майже чоловічі долоні. Тітка Ірина була не така, як мама: висока, але дебела, із широкими плечима й майже чоловічою фігурою. Після народження дітей, як це часто трапляється із жінками, тітка перестала про себе дбати. Господарство, городи не до зовнішності. Але ж у мами теж діти, городи, господарство? То мама! Вона, наче казкова Снігова Королева, завжди прекрасна й витончена. Але така ж холодна й стримана.
Коли я стала дорослою і зіткнулася зі світом чоловіків, то почала задумуватися над тим, що в моїй вічно холодній і скутій мамі було таким привабливим, адже чоловіки так і вилися навколо неї. Потім зрозуміла: попри зовнішню холодність, у мамі вирував вогонь. Це іноді виявлялося в гарячкових рухах, тріпотінні тонко вирізьблених ніздрів, нетерплячому помаху вій, хворобливому румянці, який, бувало, ні з того ні з сього зявлявся на її завше блідих щоках. Що то був за вогонь, нескладно здогадатися: як і кожній жінці, мамі хотілося любові, ласки, коханого чоловіка. Але того не склалося.
Вона виміщала своє розчарування на людях навколо й на нас зі Світланкою зокрема. Отже, тітка Ірина довго мовчки дивилася на маму. У погляді читалися неприязнь, біль і разом з тим мимовільне захоплення. Мама з непроникним виразом обличчя перетирала посуд.
Кажуть люди нарешті почала тітка.
Брешуть, раптом різко перебила її мама, брешуть твої люди!
Ти ж навіть не знаєш, про що я, тихо сказала тітка Ірина.
Знаю! Так, ходить твій Сергій. І навіщо, питається? Сидить отут на кухні, як ти, хіба що чай літрами хлище, і все жде з моря погоди.
І що, може діждатися? пошепки спитала тітка, і губи її затремтіли.
Якщо ти, Ірино, і далі будеш мов та квочка, то й діждеться. Та не від мене, не хвилюйся. Поглянь, на кого ти перетворилася? Ходиш тижнями в одному й тому ж халаті, розповніла
Тітка Ірина зітхнула. Сказати правду, я була дещо здивована такою її млявою поведінкою. Тітка зовсім не була тихонею, навпаки, де б не зявлялась, її голос лунав гучніше за інші, та й покомандувати вона любила. А тут сидить, мов побита.
Маріє, раптом тихенько прошелестіла тітка Ірина, ти ще дуже молода
Аж на два роки старша від тебе, саркастично зауважила мама, ти теж не дуже стара.
і дуже гарна, не звертаючи уваги на материну репліку, продовжила тітка, захочеш, то ще не одного чоловіка собі знайдеш. Залиш мені мого, як людину прошу.
Щось у тітчиній інтонації примусило маму здивовано підняти брови.
Сказала ж: на чорта він мені здався! грубо відповіла вона. Мені взагалі б з вашою сімейкою розквитатися назавжди. Не встигла одного спровадити, як другий у двері лізе!
Я спочатку не зрозуміла, про кого це мама. Кого вона спровадила й хто у двері лізе? Потім дійшло: це ж вона тата спровадила, а дядько у двері лізе! Раптом мені стало так боляче! Навіщо так про татка?! Спровадила Він довго не міг собі місця знайти ні на цьому світі, ні на тому. А вона каже «спровадила»
Жорстока ти, Маріє, ніби почувши мої думки, продовжила тітка Ірина. Іван усе-таки тобі чоловіком був.
Ніяким чоловіком! відрізала мати. І Сергій твій не кращий. Забирай своє добро й накажи, щоб у мою хату більше ні ногою! І ти теж щоб не ходила, і діти ваші немиті
Після цих слів тітка Ірина зблідла, її аж затіпало від люті. За своїх дітей вона б пошматувала кого завгодно, я це точно знала, бо тітка й нас зі Світланкою любила й нікому не дозволяла ображати. Може, вона й не була красунею, як мама, але серце мала велике й добре. Принаймні в ньому легко вміщалася любов до дітей, а це для мене було найголовнішим.
Не смій моїх дітей ображати, бо патли твої біляві висмикаю, з погрозою сказала тітка, і то була правда висмикала б. Твої дівчата ходять, як ляльки, наряджені, з бантиками, заколочками принцеси, та й годі! Та чи знають вони, що таке материнська любов, га, Маріє?
Мама зло зиркнула на тітку й зціпила зуби.
Знаєш, у чому Юля мені недавно зізналася?
Я принишкла, бо знала, що зараз скаже тітка: мама ніколи не брала нас на руки й ні разу на ніч не поцілувала. Тітчині ж хлопці постійно товклися в неї на колінах, і навіть коли мати щедро роздавала їм потиличники, не сердились, а лише весело сміялися. Вони були щасливі, відкриті діти, а ми зі Світланкою як оті мишенята, що боялися вилізти зі своєї нірки у світ, аби не бути забитими. Ми були занадто серйозні як на свої літа, майже не всміхалися і вкрай рідко сміялися. Слухняні, стримані, самостійні й тихі діти, які нікому не дошкуляли й нічого не вимагали просто ідеальні.