Наступні декілька днів були для мене просто жахливими.
Я знову не виходила з кімнати своєї й не ходила до садка, аби не бачити більше Назара, аби не розривати своє серце в шмаття. Лежала більшість часу на канапці, нерухомим поглядом втупившись у стелю в себе над головою, й усе згадувала й згадувала той день, коли чорноока й темноволоса кріпачка Марійка пташиною щасливою впурхнула в обійми Назара й той обійняв її так ніжно та лагідно, так любляче. А на третій день не витримала я подалася до села. Ні, не для того, аби побачити Назара. Бачити його мені й хотілося відчайно, й також відчайно я не хотіла його зустрічати. Прийшла до хати Марини, котра єдина й була мені наче матінка рідна, мовчки увійшла до тихої хати, примарливою тінню поставшись на порозі. Дивилася наче зачаровано на те, як Марина вправно проціджує молоко, не помітивши мене. Й щось заспокійливе, втішне було в кожному русі Марини, в постаті її огрядній та пишній, котра вся так і дихалася спокоєм та ласкою. Й мені так кортіло притулитися до теплої Марини притулитися міцно, як у дитинстві то було
Марина, мов відчувши мою мовчазну присутність, обернулася раптом занепокоєно, проливши на стіл трішки молока. Побачила мене, голосно ойкнула, поставила глечик на стіл і кинулася до мене.