Людмило Миколаївно, рада допомогти! підхопилася. Так! Чула, що у Шанівці жінка померла. Раїса
Негода! Раїса Микитівна Негода, уточнила Людмила. Маю знати, Галю, чи не оформлювала вона у тебе заповіт.
Ні!
Точно? Бо якщо згодом раптом дізнаюся
Людмило Миколаївно! Я ж при тямі!
Це добре, констатувала Людмила і навіть пошкодувала, що заради такого короткого і змістовного діалогу припхалася до райцентру. Вона ж чомусь вірила у те, що заповіт є і, залежно від його змісту, їй доведеться вести із нотаріускою конфіденційні перемовини щодо подальшої долі документа. А все виявилося так просто!
Вже зібралася покинути кабінет нотаріуски, та Білобров раптом бовкнула:
У мене тут виникла несподівана проблема із заповітом іншої жінки з Шанівки.
Людмила: що? Брови дугою.
І хто із шанівських, Галю, тобі проблеми створює?
Алла Залусківська, ляпнула нотаруіска і тут же пошкодувала. Ох, дарма вона довірилася суддівській невістці. Промовчала довше би прожила. А тепер що?!
Людмила оцінила ступінь легковажності Галини Білобров. Відреагувала тонко.
Кажи усе, як є, Галю, а я тобі гарантую безпеку, пообіцяла.
Слухала схвильовану розповідь нотаріуски, розуміла її тривогу. Права пані Білобров! Про таке слід мовчати, якщо жити хочеш, бо Іван Миколайович Залусківський не простить
Тобто перервала оповідачку. Тринадцять років тому, коли Алла Залусківська поїхала до столичної клініки на операцію, вона там склала заповіт? Без нотаруіса!
Усе за законом! пояснила Білобров. Головний лікар медичної установи у присутності двох свідків може засвідчити волевиявлення пацієнта. І документ матиме таку ж силу, як і нотаріально зареєстрований.
І де ж цей законний документ блукав тринадцять років?
Головний лікар переконує, що один примірник був серед речей Алли Залусківської, але він гадки не має, чи виконали родичі останню волю покійної.
Не виконали! прошепотіла Людмила. Вже прочитала заповіт: всю свою землю у розмірі 100 гектарів Алла Залусківська воліла передати не чоловікові, а шанівській громаді для подальшого справедливого розподілу і використання.
Другий примірник заповіту лікар усі ці роки тримав у себе, продовжила нотаріуска. А нині збирається на пенсію, розбирав архів, знайшов заповіт і передав мені.
Замовкла, усміхнулася кривувато.
Оце мені пощастило, скажіть
Та-а-а-к! Спокійно! Людмила на мить задумалася. Приймаю удар на себе. Хто у нас юрист Килимівської ОТГ? Людмила Миколаївна Поливанова. От ти, Галю, і передала заповіт юристці ОТГ, бо він стосується справ місцевої громади. Сама ти документ не читала, про зміст його нічого не знаєш. Віддала мені конверт і перехрестилася.
Людмило Миколаївно! Я і справді перехрестилася! нотаріуска не вірила своєму щастю. Тільки ж ви обережніше!
Галю! Я ж при тямі! усміхнулася Людмила.
У геройському настрої вийшла у коридор з кабінету Галі Білобров: плечі розправила, груди вперед, погляд зухвалий І побачила прямо перед собою свекра! Йшов назустріч, у руці пластикова пляшка зі спеціальним чайком.
Людчина корона спалахнула і згоріла. Прямо на жінчиній голові.
Георгію Івановичу пробурмотіла знічено.
Оце сюрприз! хтиво усміхнувся суддя Нечитайло. Що, невісточко? Не витримала? Сама приїхала?
Відповіді не чекав. Підійшов до корзини для сміття, яка стояла у коридорі, жбуронув у неї пластикову пляшку з чайком. Обернувся до Людмили, кивком голови вказав на двері свого кабінету.
Ходімо! наказав.
Залусківський розгубився, а того тертий калач не любив найбільше! Аби не виказати непевності, матюкав помічника Василя, урізав зарплатню співробітникам усіх девяти своїх фірм, у тришия лінивих будівельників, які все фарбували і фарбували стару олійню у Шанівці.
Не допомогло. У повітрі бриніла тривога, і Залусківський ніяк не міг віднайти її джерела. Незакінчені справи і незакриті гештальти нагадують про себе? Катерина? Аж ні! Хоч і вимордовувала своїм мовчанням, та Іванові здавалося знайшов парадоксальний антидот. Хай тільки спробує рота відкрити
Тоді що? Згадав, як безногий АТОвець Тарас незграбно сідав на землю, серце занило. Так став переживати за цього хлопця І не тому, що Тамара дірку у мізках пробила: твій він, твій. Хай іде в дупу! Однаково, чий він! Головне такий справжній, аж за душу бере.