Марта їх вже чекала. Посередині стола стояв чавунний баняк із бараболею, заправленою сметаною та прикришеною зеленою цибулею. Розуміючи, що гість прийшов не просто так, дівчина поставила на стіл розпочату пляшку горілки та два горнятка. Сама сіла на лаві біля протилежної стіни.
Я не голодна, пояснила вона. Попоїла, поки вас чекала.
Ну, тоді прошу до столу! мовив Григорій і сів перший.
Він розлив горілку, й вони і удвох з Семеном залпом випили.
Невдовзі деревяні ложки зашкребли по баняку, причому найбільше старався малий Василь. Іншим разом батько зазвичай тріснув би його ложкою по лобі, але зараз його як підмінили. Сьогоднішня звістка зовсім вибила з рівноваги. Мовчала і Марта. Видно, наймолодший брат устиг повідомити їй новину, і вона скромно сиділа в кутку, чекаючи, що скаже батько.
Коли з обідом було покінчено, Григорій запитав:
Що у тебе, Семку?
Коли я йшов до вас і дорогою підібрав аркушик, якого вітром занесло аж до середини між нашими хатами, то мав час обдумати, мовив Кандиба. Вуйку Грицю, що б там не казав Тома, але війна буде і, гадаю, самими лише сербами тут не сьи обійде. А те, що наш цісар має орден Росії, ще нічого не значить. Позавчора я їздив до ґміни, то там висить його великий портрет, де він повністю обвішаний усіма орденами. Підозрюю, серед них був і сербський також[1]. Тобто це нічого не значить.
То війна буде? запитав старший Мороз.
Буде, щоправда, не ясно, коли саме поступить указ мельдуватися резерву. Тому ми можемо не встигнути скосити пшеницю.
Почувши таке, Григорій подивився у низьке вікно, де за тином колосилася їхня пшениця.
Та їй би ще тиждень постояти! обережно сказав Мороз. Червневі дощі не дали їй достигнути.
Можемо не встигнути, почув він очікувану відповідь. Тому, вуйку Грицю, чи не приступити нам разом уже завтра до косовиці? Мій реманент, вас троє, нас троє; один день у мене, другий у вас. До неділі маємо встигнути.
Григорій Мороз відзначив слушність слів молодого ґазди. Той фактично наймав їх до себе на роботу, але тут не було ніякого підступу. Кандиба мав найкращий у селі реманент, іще покійний нині Ілько встиг придбати механічну німецьку косарку гордість Кандиб і заздрість сусідів.
Можливо, твоя правда, Семку! озвався Григорій. Не варто ризикувати. Завтра й почнемо!
На тому і порішили. Домовилися з самого ранку, як зійде роса, розпочати косовицю на полі, що приступало до самого лісу.
Коли Семен залишив їхнє обійстя, Григорій витягнув із загати коси і зібрався їх клепати. Хоч як намагався Федір повторювати за батьком, він так і не навчився як слід клепати косу.
Тому, щоб не заважати батькові, він витягнув на середину подвіря воза. Взагалі-то і він, і батько завжди тримали воза у належному стані, але найближчими днями буде не до його можливого ремонту.
А Марті дісталася робота, яку вона найбільше не любила: чистити принесений наймолодшим братом улов. Нелюбов до вюнів автоматично поширилась на Василя, тому він завчасно сховався від сестри, і Федір отримав помічника
Назавтра з самого ранку батько розбудив старших дітей.
А роса? спробував опиратися Федір.
Нема роси. Боюся, вдень буде дощ. Потрібно встигнути зробити якнайбільше.
Нашвидкуруч поснідавши, але не дуже, щоб це не заважало у роботі, Морози розмістилися на возі з високими драбинами, спеціально пристосованими для снопів і сіна, й залишили обійстя.
Село ще спало, як, зрештою, спав і наймолодший член сімї. Батько слушно вирішив сьогодні не залучати малого Василя до роботи, але завтра тому не відвертітися.
Виїхавши за село, Григорій нагнав коней, і вони швидко подолали відстань до поля, де Семен Кандиба вже прилаштовував косарку до коней. Жінка Єва і сестра Ганна робили останні приготування до майбутньої роботи.
Дай Боже щастя! привітався старший Мороз.
Дякуємо! Вам також! відповів, одірвавшись від роботи, Семен. А я гадаю, приїдуть Морози швидше чи доведеться починати роботу самим!
А чого чекати? Треба до дощу встигнути, відповів Григорій.
Та, може, і не буде його!
Дай-то Бог!
Тим часом Семен прилаштував косарку, пустив коней уперед, перевіривши, чи справно працюють механізми, зняв кашкета, перехрестився, сів на залізне крісло і пустив коней по краю поля. Скошена пшениця акуратно лягала на стерню, де її відразу підхоплювали жінки та завязували у снопи. Зазвичай їх складали у копи, але непевність найближчого часу змусила змінити наперед визначений порядок. Федір підхоплював снопи за жінками і подавав на віз батькові, а вже той складав їх таким чином, щоб умістилося якнайбільше.