Семку, ти, може, і більше начитаний від нас, але читаєш ти не те, що треба, говорив Тома Білецький. Якби ти читав правильні книжки
Наприклад, видання Михайла Качковського, вставив Семен.
А хоча б його! спокійно парирував Тома. То знав би, що дочка сербського короля Петра вийшла заміж за родича російського імператора.
Ну то й що? І яким тут боком наш цісар? не зрозумів Семен.
Як виявилося, не тільки він.
І цей шлюб змусить цісаря позбирати назад ці аркушики! Кандиба показав папір, який, видно, підібрав дорогою сюди. І до чого тут Росія?
От зразу видно, що ви сьи не розбираєте, що сьи роби у світі, переможно сказав Білецький. Наш цісар має найголовніший орден Росії, що його ним нагородив дід теперішнього царя. А російський цар просто так наліво і направо своїх нагород не роздає! Побачите, що Росія не допустить війни.
Ти, Томо, забув про німців, подав голос Лука Солтис.
А що німці? Їхній кайзер і російський цар братаничі. Хто піде війною на брата? виголосив убивчий аргумент Білецький.
Не відомо, чи переконали такі аргументи односельчан, а може, люди почули те, що хотіли почути, але вже зникла важка невизначеність, і вони поволі почали розходитися. Тома Білецький переможно подивився чомусь не на молодого Кандибу, а на Григорія Мороза, і гордо попрямував вулицею до свого обійстя.
А Семен підійшов до Морозів, привітався з усіма за руку.
Ти у це віриш? поцікавився Григорій.
Вуйку Грицю, ви ж мене добре знаєте! Звичайно, не вірю! майже з докором відповів Семен. Тим більше що Сербія дійсно далеко, а Росія близько, за лісом. Але я не за тим прийшов. Треба поговорити.
То, може, зайдемо до нас. Марта вже зачекалася з обідом. Там і поговоримо.
Ну, якщо запрошуєте, то гріх сьи відмовляти!
Відправивши малого Василя вперед, аби попередив сестру про гостя, Григорій із сином і Семеном неспішно рушили дорогою додому. Попереду Василь обігнав Микиту Нагірного, який спішив повідомити жінці звістку, що, можливо, їхній син Тимофій повернеться з армії не скоро. Григорій зітхнув. Напевне, так само сприйняла б його Настуня, дізнавшись, що її Олексі доведеться воювати, але Настуня померла ще вісім років тому і вже не здатна переживати.
Дорогою здебільшого мовчали, лише Федір час від часу кидав погляд на портрет цісаря, неначе хотів іще раз переконатися, що все написане у маніфесті правда і ніяких інших тлумачень немає. Побачивши такий стан хлопця, досвідченіший Семен заспокоїв його.
Не переживай, Хведьку! Тобі ще немає двадцяти одного року. Тебе в армію точно не заберуть, сказав він. Та й, можливо, війна і не добереться сюди.
Для більшості селян війна була чимось далеким і чужим. Лише двоє односельців Микита Вовк та Іван Валько знали, що це таке. Свого часу їм пощастило воювати, коли пруссаки разом із італійцями напали на Австрію. Правда, з ними також був дід Луки Солтиса, але він так і залишився лежати в Чехії. Протягом майже пятдесяти років виросли два покоління, що не знали війни. Дивно, але мало в кого вона асоціювалася з бідами, смертю та злигоднями. Можливо, тільки двоє живих учасників знали їй ціну, та й це було так давно, що деталі зовсім стерлися з памяті, лишивши тільки неясні спогади.
Із сіней Семен у супроводі Гриця Мороза зайшов до покоїв.
Праворуч від вхідних дверей містилася камяна піч, біля якої поралася Марта. Перед челюстями печі був припічок з глини, а над ним чотиригранна пака, комин, через який дим ішов від печі до димаря.
Ліворуч від дверей стояв мисник-шафка, де знаходилося кухонне начиння. Уздовж стін досить широкі лави, які слугували для сидіння, а вночі для спання.
Над двома низькими вікнами було ще по одній полиці, на якій клали омасту і хліб. Навпроти вхідних дверей на стіні висіли образи Спасителя та Діви Марії. Під ними стояв стіл з ослоном.
На відміну від комори, стіни були мазані глиною та побілені.
Марта їх вже чекала. Посередині стола стояв чавунний баняк із бараболею, заправленою сметаною та прикришеною зеленою цибулею. Розуміючи, що гість прийшов не просто так, дівчина поставила на стіл розпочату пляшку горілки та два горнятка. Сама сіла на лаві біля протилежної стіни.
Я не голодна, пояснила вона. Попоїла, поки вас чекала.
Ну, тоді прошу до столу! мовив Григорій і сів перший.
Він розлив горілку, й вони і удвох з Семеном залпом випили.