Невдовзі вона наблизилася настільки, що можна було розгледіти певні деталі. Невідомий механізм виявився напрочуд схожий на чорного крука, котрі, бувало, завдавали шкоди людським полям.
Марто! Хведьку! голосно покликав чоловік. Ану хутко до мене!
Із хати одночасно вибігли юнак і дівчина, настільки схожі між собою, що відпадали будь-які сумніви, що це брат і сестра. Юнакові було девятнадцять років, він був таким же високим, як і батько. Молодша на три роки сестра, що заледве сягала йому до плеча, мала приємне, майже дитяче обличчя.
Гляньте на це диво! знову озвався батько. Скільки живу такого не видів!
Діти як за командою підвели голови догори. Обєкт їхньої цікавості саме пролітав над їхнім обійстям. Зірке око Федора встигло розгледіти двох людей, що сиділи у чудернацькій кабіні, на крилах якої чітко впадав у вічі малюнок австрійського прапора.
Звук досяг найвищого рівня, від чого навіть заклало вуха, і почав віддалятися. Провівши поглядом незнайомця, батько лише тепер, здавалося, опамятався.
А де Василь? Куди це шило сьи поділо? запитав він.
Не сердьтеся, тату! Василь із хлопцями пішли на річку. Казав, що принесе вюнів, заспокоїла його дочка.
Тим часом за брамою зявився сусід Лука Солтис.
Грицю! Там, за селом, єроплян скинув якісь папери, мовив він. Хлопи послали малих, аби позбирали.
Гриць Мороз хвильку подумав, затим рішуче попрямував до брами.
Хведьку, ходімо зі мною! Може, щось важливе, сказав він. А ти, Марто, постав на стіл обід. Ми довго не будемо.
Так утрьох обидва Морози і Солтис рушили вулицею на південь, куди вже стікалися нечисленні жителі села. Ще здалеку Гриць помітив, що здебільшого зібралися лише чоловіки, серед них була одна жінка, у якій він упізнав бездітну вдову Орину. Зрештою, у цьому нічого дивного не було. Рано поховавши чоловіка, Орина управлялася з господарством сама, нарівні з чоловіками, тому не дивно, що ті приймали її як рівну.
У декого в руках біліли якісь аркушики. Чоловіки їх розглядали, про щось перемовляючись. Побачивши батька, підбіг, тримаючи в одній руці аркушик, а у другій мокру наповнену торбу, наймолодший одинадцятирічний син Василько. Напевне, він усе ж наловив обіцяних вюнів, про що свідчили заляпані багнюкою голі по коліна ноги.
Ви бачили? захоплено вигукнув він. Єроплан пролетів просто наді мною!
Напевне, саме такі слова говорили своїм рідним усі хлопчаки, що спостерігали за «єропланом» із різних кінців села.
Батько лише кивнув головою.
Що це у тебе? поцікавився він.
Замість відповіді Василь простягнув батькові аркушик. Перше, що кинулося в очі, був портрет цісаря, який молився. Здивований Гриць Мороз передав аркушик Федору.
Ану почитай!
Правильно! Хведьку, читай голосно, щоб усі чули! озвалися з натовпу.
Федір подивився на батька.
Читай! мовив той. Зобачимо, що нам хоче сказати цісар.
Син підніс аркушик до обличчя.
«До любих народів!» почав він.
О-о-о! протягнув Тома Білецький. Ми вже стали любими. Значить, справи цісаря геть кепські.
Але на нього зацитькали, мовляв, висловишся пізніше.
Читай, Хведьку!
Той іще раз подивився на «підбурювача спокою» і вів далі:
«Моїм гарячим бажанням було присвятити роки, які мені можуть іще бути даровані з ласки Божої, зміцненню миру та вберегти мої народи від жертв і тяжкого тягаря війни. Провидіння судило інакше. Інтриги переповненого ненависті ворога примушують мене в імя захисту моєї монархії після довгих років миру знову взятися за меч. Усе сильніше роздмухується вогонь ненависті до мене і мого дому, все більш відкритими стають спроби насильством відторгнути невідємні території Австро-Угорщини. Сербські злочинні діяння підривають основи державного ладу на південному сході монархії, щоб похитнути народ, про який я дбаю з батьківською любовю, в його вірності правлячій династії і батьківщині, щоб підбурювати молодь до злочинних і зрадницьких дій. Із безперестанною зухвалістю Сербії має бути покінчено, щоб не було порушено честь і престиж моєї монархії, а її політичний, економічний і військовий розвиток не зазнавав постійних потрясінь. У цю хвилину я повністю усвідомлюю масштаби свого рішення й особисту відповідальність перед Всевишнім. Я все вивчив і зважив. Зі спокійною совістю стаю на шлях, накреслений мені обовязком. Сподіваюся на свої народи, які завжди, в усіх бурях обєднувалися в незмінній вірності трону та виявляли готовність до найбільших жертв в імя честі, величі й сили батьківщини. Сподіваюся на хоробрі, сповнені самовідданої наснаги збройні сили Австро-Угорщини. І вірю, що Всевишній пошле перемогу моїй зброї».