Я знаю, що це патетично, але я їх рахую. Все решта між нами— то були лише безвартісні слова. Ми говорили про огірки і про те, що я більше люблю їх маринованими. Ми говорили про те, що я червонію, коли почую те слово. Ми говорили про жалібницю Шанду й Пінчаса, і про те, що синці іноді сходять за день, а іноді за два. Ми говорили й говорили. Ми говорили про ніщо. Огірки, метелики, синці. Все це нічого не варте. Тоді скажи, а що варте? Хочеш, давай поговоримо про війну? А можливо, говоритимемо про літературу? Тільки скажи мені, що вважаєш вартісним, і ми одразу ж про це поговоримо. Бог? Давай поговоримо про Нього. Ти знову взялася за своє. А що я такого роблю? Ти мене не сприймаєш серйозно. Цей привілей ще треба заслужити. Я намагаюся.
То намагайся краще, —сказала вона й почала розстібати йому штани. Вона провела язиком по його шиї аж до щоки, висмикнула йому сорочку зі штанів, а далі стягнула їх зовсім і так припинила їх сьому розмову ще на самому її початку. Від нього їй потрібні були тільки міцні обійми і стогони. Шепоти. Запевнення. Обіцянки вірності і правдивості, які вона спонукала його давати знову і знову: що він ніколи не поцілує іншу жінку, що він ніколи навіть не подумає про іншу жінку, що він ніколи не залишить її саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
І ще раз.
Не буду.
Не будеш що?
Не буду залишати тебе саму.
Пройшла половина другого місяця його роботи, коли двоє чоловіків з млина постукали у двері її будинку, їй навіть не потрібно було питати, чого вони прийшли, — вона одразу ж осіла на підлогу.
Забирайтеся геть! —закричала вона на них, тручи руками килим, начебто це була ще одна мова після мови чекання у вікні.
Він навіть не відчув болю, —казали вони їй, —він узагалі нічого не відчув, справді.Однак від цього вона лише ще більше і ще сильніше плакала. Смерть це єдина річ у житті, яку ви мусите усвідомити, коли вона таки стається.
Зубчате колесо дискової пилки на подрібню-вачі зійшло з кріплень і полетіло приміщенням млина, відбиваючись від стін та дерев'яних крокв і жахаючи робітників, котрі відстрибували, шукаючи сховку. Чоловік з Колок, байдужий до переполоху, який піднявся довкола, саме їв канапку з сиром, сидячи на кількох мішках муки і думаючи про щось, що сказала про щось Брід, коли колесо відбилося від металевого прута (недбало полишеного одним із робітників млина, котрого пізніше заб'є блискавка) і, набувши досконало вертикальної траєкторії, вдарило його точно посередині голови. Він глянув угору, впустив канапку на підлогу — ще побачив, як світлі скибки хліба на мить зависли у повітрі, — і закрив очі.
Зоставте мене! —волала вона до чоловіків, котрі все ще мовчки стояли біля її дверей. —Ідіть геть!
Але ж нам було сказано…
Йдіть! —кричала вона, б'ючи себе в груди. —Забирайтеся!
Але наш господар сказали….
Ах ви ж, байстрюччя! —вигукувала Брід. —Лишіть горе тим, кому гірко!
Ой, та він же не помер,— нагадався товстіший із прибулих.
Що?
Він не помер.
Він не помер? —перепитала вона, підіймаючи голову з підлоги.
Ні, —сказав інший.Зараз ним опікується лікар, втім, здається, є невелике ушкодження, яке виправити буде неможливо. Можете побачити його, якщо хочете. Правда, вигляд у нього не дуже. Ну так, трошки, але крові було небагато, хіба там з носа і з вух, та і на обличчі лезо лишило все більш-менш на своїх місцях.
Плачучи ще більше, ніж коли вона почула про уявну смерть чоловіка, Брід кинулася до чоловіків і вдарила кожного з них по носі з усією силою, на яку могла спромогтися її п'ятнадцятирічна рука.
Чоловік з Колок взагалі залишився фактично неушкодженим.