— «А чого тільки два роки тому?» — «Що ви маєте на увазі?» — «Шо таке сталося, шо вона вирішила віддати її мамі?» — «А, тепер розумію, про що ви. На те у неї були власні причини». — «І шо за причини?» — «Я не знаю». — «А про помітку на звороті ти її питав?» — «Ні, ми нічого не могли її про це розпитати». — «А чого?» — «Вона зберігала це фото більше п'ятдесяти років і якби хотіла нам щось про це сказати, то вже би давно сказала». — «Ясно». — «Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі». — «А це нашо?» — «її спогади про Україну не найкращі, її штетль, Колки, знаходиться всього за кілька кілометрів від Трохимброда. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, всі — мати, батько, сестри, дід і бабця». — «А її так само українці врятували?» — «Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода і зоставила сім'ю». Вона зоставила сім'ю. Я записав це в своєму мозку. «Дивно, — сказав я, — шо ніхто не врятував її сім'ю». — «Нічого дивного в цьому немає. Українці на той час до євреїв ставилися дуже зле. Майже так само, як і нацисти. То був зовсім інший світ. На початку війни багато євреїв хотіли стати нацистами, щоб порятуватися від українців». — «Та ну, це неправда». — «Ні, це правда». — «Я не можу повірити в те, шо ти говориш». — «Почитай книжки по історії». — «Про це не пишуть». — «Ну звісно, але так все й було. Українці завжди ставилися до євреїв жахливо. Так само, як і поляки. Послухай, я не бажаю тебе образити. Тебе всі ці речі зовсім не стосуються. Ми говоримо про події п'ятдесятирічної давнини». — «Я все-таки думаю, — сказав я герою, — шо ти помиляєшся». — «Ну, я тоді просто не знаю, що сказати». — «Скажи, шо ти помиляєшся». — «Не можу». — «Ти мусиш».
«От мої карти», — сказав він, дістаючи з портфеля якісь листи. Він вказав на один з них, намочений Семмі Дейвісом Молодшим-Молодший. Я маю надію, шо псина зробила це язиком. «Оце Трохимбрід, сказав герой, — на деяких інших картах він ще називається Соф'ювка. А це Луцьк. Це от — Колки. Це стара карта. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових картах не позначено». «От, — сказав він, передаючи мені карту, — тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що у мене є, — оці карти і світлина. Це, звісно ж, небагато». — «Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо», — сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це теж заспокоювало. «Дєд», — я знову перевів увагу на переднє сидіння і пояснив Дєду все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, карти і героєву бабку. «Колки?» — перепитав Дєд. «Да, Колки», — сказав я. Я дуже точно переказав всі подробиці, а ше вигадав пару від себе, шоб Дєд краще просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вся вона затягне Дєда у глибоку меланхолію. «Августина», — промимрив Дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого на моє місце. Він дуже зосереджено вдивлявся у фото поки я притримував руль. Дєд притулив фотку до самого обличчя, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. «Августина». — «Це дама, яку ми шукаємо», — вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: «Ми її знайдемо». — «Та я знаю», — сказав я. Але не знали ні Дєд, ні я.
Коли ми підкотили до готелю, вже стало темно. «Ти мусиш лишитися в машині», — сказав я герою, бо власник готелю зразу збагне, шо гість американець. А Батя казав, шо вони деруть з іноземців з надбавкою. «Чому?» — спитав герой. Я пояснив йому чому. «Але ж як вони дізнаються, що я американець?» — «Скажи йому, хай сидить у машині, — вставив Дєд, — а то вони вирахують з нього вдвоє». — «Та я от намагаюся йому втовкмачити це», — відповів я Дєду. «Я би хотів вийти разом з вами, — знову вставив своїх п'ять копійок герой, — щоби оглянути це місце». — «Це ше нашо?» — «Просто, щоби побачити, що до чого і як воно все тут». — «Давай ви зробите це після того, як ми вселимося в номери».