Тоді він заклав нею сторінки найбільш ненависного йому роману в бібліотеці, проте за кілька днів записка виринула між сторінок однієї західної книжки, яку крім нього ніхто зі всієї громади не читав — після цього і та книжка стала Янкелю назавжди огидною. Як він не міг стратити своє життя, так і не міг втратити заради свого життя ту записку. Вона продовжувала повертатися до нього. Вона залишалася з ним, як його частина, як його карб, його рука або нога, вона була з ним, у ньому, ним самим, його заклинанням:Я мусила зробити це, заради себе самої.
За своє життя Янкель стільки всього загубив: дрібні цидулки, ключі, ручки, окуляри, годинники і навіть сорочки та кілька срібних ножів і виделок. Він утратив черевик, свої улюблені опалові запонки (рукави його молитовного балахону Приземлених завжди теліпалися незастібнутими), ті три роки, які він провів поза Трохимбродом, мільйони ідей, які він мав намір записати (деякі з них були всуціль оригінальні, а інші — повністю беззмістовні), втратив волосся, достаток, обох батьків, обох дітей, жінку, щастя в грі на гроші — більше всього, ніж міг би перерахувати. Він навіть загубив своє ім'я: адже до його втечі з громади він був Сафраном, тільки Сафраном від самого народження і до його першої смерті. Здавалося б, немає німого такого, що б він міг іще загубити. Але та злощасна цидулка не зникала, так само, як не полишали його образ розпростертої перед іншим жінки й думка, що найкраще для його життя було б з ним покінчити.
До суду Янкеля-тоді-Сафрана всі любили. Він був президентом (скарбником, секретарем та єдиним пайовиком) Комітету Добрих та Красних Мистецтв, а також засновником, багаторазовим головою та єдиним вчителем Школи Високих Вчень, котра відбувала засідання в його хаті і єдиним учнем котрої був він сам. Сім'я вже звикла до пишних обідів на його честь (якщо тільки не за його присутності) й до того, що хтось із багатших членів Комітету запрошував мандрівного художника виконати пензлем його, Янкеля, портрет. Всі портрети були на диво підлабузницькими. Він усім подобався, всі його обожнювали, проте майже ніхто не знав. Він нагадував книжку, яку кожен хотів би мати, про яку баглося говорити, проте яку ніхто не читав, навіть рекомендуючи прочитати її іншим.
На пораду свого адвоката Ісаака М., котрий креслив руками у повітрі знаки оклику з кожним складом, який вилітав з його вуст, Янкель визнав себе винним в усіх навішаних на нього випадках зловживань, сподіваючись, що це якось полегшить приготовану йому кару. Врешті, його позбавили лихварської ліцензії. А також дечого більшого, ніж ліцензія. Він утратив своє добре ім'я, що, як кажуть, ще гірше, ніж втратити добре здоров'я. Перехожі презирливо скалилися йому вслід, шиплячи щось на зразок ото негідник, брехун, здирця, розпутник. Його б ненавиділи куди менше, якби перед тим так не любили. Але поруч з Багатоликим Рабином та Соф'ювкою він був одним зі стовпів громади — невидимою опорою — а тому поруч з його поганьбленням усі відчули непевність, пустку.
Сафран вештався околицею від села до села, пробавляючись випадковими заробітками як вчитель теорії та практики гри на арфікорді, парфумний консультант (при цьому доводилося прикидатися глухим і сліпим, щоби компенсувати брак добрих рекомендацій), він навіть спробував видавати себе за народжену під нещасливою зорею гадалку:Я не буду брехати вам, кажучи, що майбутнє обіцяє багато доброго…Він прокидався щоранку з твердим наміром робити все правильно, стати хорошою і цілеспрямованою особою, врешті, хоч як просто це не звучало і яким неможливо важким могло здатися, стати щасливим. Однак кожного дня його серце поступово опускалося з грудей до шлунка. Перед обідом Янкелю починало здаватися, що все йде не так або що все проти нього, і тоді його затоплювало бажання залишитися насамоті. До вечора так і траплялося: він залишався сам на сам зі своїм горем, зі своєю безпричинною виною, сам на сам з самою самотою.