Саме після цих днів Василь Мороз наяву бачив, як зводили рахунки з життям ті, хто сподівався все своє життя жити з процентів акцій. До Чикаго відгомін подій на Волл-стрит докотився через декілька днів, але й тут вони були не менш драматичні, аніж у Нью-Йорку. Одного ранку, йдучи на роботу, він бачив, як пожежні буквально змивали з тротуару кров, яка лишилася від падіння якогось невдахи. Змивали разом з папірцями колись дорогих акцій. Вони валялися всюди. Чи належали це акції самогубцю, чи якісь випадкові, не знав ніхто, як ніхто не бажав зясовувати. Кожен переживав за себе.
Василь залишився зі своїми грошима і був вдячний дружині, що через неї так довго тягнув з купівлею акцій. Звичайно, у Василя все було не так погано: як-не-як одна-дві акції, які він сподівався роздобути, не відігравали великого значення, але навіть ті долари, що вдалося зекономити, ніколи не стануть зайвими. Це відчуття посилилося, коли до заводу, де він працював, стали доходити чутки про банкрутство фірм й закриття заводів. Кожен сподівався, що ця гірка чаша їх омине, але сьогодні зранку, прийшовши на роботу, вони дізналися, що завод закривається й у фірми немає грошей, щоб виплатити їм платню. Коли ситуація дещо покращиться, говорив представник фірми, гроші будуть виплачені у повному обсязі, але зараз всі повинні зрозуміти, що фірма зробити це не в змозі.
Молодик дивився на темні води озера Мічиган, як вони плюскочуть об розкидане каміння, і йому пригадалася його перша подорож Атлантикою. Зрештою, тоді все для нього було незвичним й уперше: подорож потягом через всю Німеччину до Гамбургу, звідки відправлявся пароплав до таємничої Америки; величний порт з таким неймовірним нагромадженням товарів, складів, машин, суден і людей, що галичани (а разом з Морозом було з півсотні земляків) просто розгубилися у цьому мурашнику. На їхнє щастя, представник фірми, якій вони довірилися, виявився порядною і аж ніяк не зарозумілою людиною, більше підказував, аніж сварив, хоч останнього також не бракувало.
Пароплав, яким Василь Мороз мав дістатися до Америки, був американським і називався «Левіафан». Як у будь-якому лайнері, на ньому були каюти першого й другого класу і, звичайно, трюм. Саме туди й поселили емігрантів. Місце було не найкраще на кораблі, але це вже не йшло ні в яке порівняння з тим, що довелося бачити галичанам до того. Для багатьох з них вузеньке ліжко, на якому їм належало провести подорож, здавалося розкішним люксом якогось фешенебельного готелю. До того ж на щось краще ніхто і не претендував: на ті гроші, заплачені фірмі, що брала на себе турботу з переправленням через Атлантику, на більше не сподівалися.
Попервах, як звичайно, багато хто з пасажирів узагалі не піднімався з ліжок: море було неспокійне, й галичани уперше «познайомилися» з морською хворобою. Щоправда, Василь Мороз переніс це спокійно, без наслідків для свого здоровя і підлоги трюму. Як виявилося, після того як пароплав покинув останнє у Європі місто Саутгемптон і вийшов у відкритий океан, попередня хитавиця була лише прелюдією. Увесь час, поки «Левіафан» перетинав Атлантичний океан, його води жодного разу не заспокоїлися. Ніхто з пасажирів ні «першокласники», ні ті, що у трюмі, не ризикнули зявитися на палубі. І тільки в останній день плавання океан, як за помахом чарівної палички, заспокоївся, із-за хмар виглянуло сонце, й пасажири залишили свої каюти. Здається, тільки тепер Василь Мороз побачив, наскільки різні люди пливуть на кораблі: горді німці (а у першому класі пливли саме вони) повагом походжали палубою, палили дорогі сигари, про що свідчив приємний дим, що не йшов ні в яке порівняння з дешевим тютюном, яким буквально просякнув трюм; впевнені у собі американці, котрі поверталися додому після вояжу Європою; зарозумілі лише перед українцями поляки-емігранти і півсотні галичан, для яких подібна подорож була чимось небаченим досі.
Василь дивився з висоти на темну води, на буруни, що відходили від борту корабля, і мріяв про щасливе життя, котре обовязково у нього буде. Тоді у цьому житті ще було місце для Марійки Білецької. Зараз Василь гадав собі, що сталося б, якби у них все вийшло.
Як би там не було, але у його планах з Марійкою чи без неї аж ніяк не було місця сьогоднішнім подіям!
Напевне, не один лише Василь Мороз не спішив повертатися додому з такою звісткою. А він справді не знав, що казатиме дружині. Як вони житимуть далі? Чи не стане він одним з тих, хто стоятиме у довжелезних чергах за мискою безплатної зупи? Такі картини Василь бачив чи не кожного дня, коли спішив на роботу. Важко було усвідомлювати, що така участь могла чекати і на нього, та практично неможливо змиритися з тим, що це, зрештою, сталося.