Себто, пісня була про те, що кохання вічне і нема нічого більшого за любов. Однак, Роман того вже слухати не хотів: «Тре менше пити Звукові галюцинації. Ти диви, всього три рюмашки, але ж з незвички». Роман похитав осудливо головою і почав вибиратись крізь натовп на свіже повітря, так і не дочекавшись закінчення концерту.
В голові творилось щось неймовірне, а на серці було ще гірше. Весняний Київ палахкотів ілюмінацією, котра відбивалась в калюжах після рясного дощу, і парував ароматами трав і цвітіння. Роман підійшов до якогось химерного ліхтарного стовпа з гнутим підніжжям на розі Енгельса[5] і своєї рідної вулиці Лібкнехта[6] і обійняв його. Потім подумав: «Господи, що я роблю? Ну от що?.. Це ж не Люся моя Зовсім ні». Десь там, на рівні крон весняних лип, що готувались до свого цвітіння з таким нетерпінням, немов дівчина до шлюбу з коханим, літала вона і тихо шепотіла: «Я вже пішла. Я не тут, хлопчику мій. Але ти ще будеш можеш бути щасливим». Однак, на жаль, Роман вже того не чув. Він іще раз доторкнувся лобом до вологого, холодного металу ліхтаря і поплентався до батьківської хати, немов не додому, а на гільйотину. За кілька тижнів мало розпочатися гаряче літо тисяча девятсот шістдесят другого року.
Розділ третій
Гайкокрут
Зі світлини за морськими офіцерами благосно спостерігала жінка. Здавалось, вона ледь посміхається своїми очима кольору бурхливого нічного океану, а Михайлу Сергійовичу ввижалося, що ті очі немов би з закарпатського бурштину виготовлено для нього вони були жовто-гарячими, тигриними, немов лава. Свою єдину ваду набуту ще за часів Другої світової війни дейтеранопію[7], командир пятої БЧ[8] субмарини класу «Фокстрот» приховував люто, з таким самим остервенінням, з яким тигриця з жовто-гарячими очима, які ввижались офіцеру, оберігає своїх тигренят.
Михайло Сергійович підняв очі дгорі і довго дивився на ту світлину. Він знав, що їхній корабель було охрещено ще пятдесят девятого року в Ленінграді і його «Хресної Матері» Тані, дочки головного конструктора субмарини, вже навіть в живих немає. Бо дівчина невдовзі після того, як підводний човен Б-130 було зараховано до списків кораблів ВМФ, померла від раку. Але до того вона на урочистостях на плацу перед всією командою субмарини розбила об її борт пляшку шампанського. І тепер її світлина разом з горлечком від того ігристого займала почесне місце в кают-компанії.
Таня видавалась Михайлу не просто знайомою А його ровесницею, з котрою він ходив в школу, а потім їхні шляхи розійшлися, і ось тепер вони знову зустрілися і вже навіки будуть разом. Він нерідко подумки і поглядом звертався до неї. За вечерею раптом подумав: «Десь так воно, мабуть, і буде, Таньо. Можливо ми зустрінемось з тобою на тому світі і воззєднаємось. Бо на цьому світі обоє не знайшли собі пари. А там все буде по-справжньому. Я стану тобі чоловіком, а потім, як колись, якщо помирає князь, то ховають і княжну. Заживо. І причому вона йде на це добровільно».
На відміну від Романа Геннадійовича, більш виваженого і свідомого Михайла Сергійовича не злякав би той факт, що його коханої вже немає в живих. Він шукав її, жінку, завжди шукав, хоча б і після смерті. Нехай навіть ту, що померла раніше за нього. Нехай навіть так. Адже головне спорідненість, а не наявність якихось примарних переваг, як довгі ноги, велика грудь і навіть життя
Михайло Сергійович наморщив свого орлиного носа від своїх же занепадницьких думок і прислухався до розмов в кают-компанії. Побратими обговорювали поточну ситуацію з навчаннями «Корал» і побіжно згадали про приїзд журналістки, що мала взяти у нього інтервю. Він знічевя відсунув правою рукою на сантиметр ніж для риби від ножа для інших блюд, що вилискували на білосніжній скатертині. Газетярка його мало цікавила, на відміну від успіхів у випробуванні нового озброєння. В кают-компанії вечеряли тільки старші офіцери. Стіл, як в першокласному ресторані, було сервіровано по-повній і на ньому обовязково щовечора мало стояти сухе червоне вино, червоний кавяр, цитрусові для насичення підводників вітаміном С згідно з вищою нормою харчування. Позаяк тривали навчання, то вищий склад був не в парадній формі. «Трохи розслаблені», як напередодні зазначив командир першої БЧ.
Божественна червона риба «а-ля меньєр» з кропом і лимоном, щедро прикрашена червоним кавяром з тутешніх вод, нововведення від кока, смачно танула в роті. Харчування було реактивне, все найкраще. Тільки будьте в строю, хлопці. І вони були, аякже Еліта радянської армії.