Навчання по зануренню проходили ще на першому курсі морського училища. Вони були основним випробуванням, що визначало подальшу спеціалізацію: здатен чи ні? До того, звісно, перевіряли барофункцію вуха в барокамері (то з функціоналу) і проводили психологічні тести (чого даремно травмувати нездатного апріорі?). А потім глибоководне занурення. І ті з матросів, котрі не зуміли побороти свій страх під час занурення, потім вигрібали. Їх не списували, звісно, однак, піддавали певному остракізму. Вони працювали на березі. Їх переводили на плавсклад спеціалістами, конюхами гівно черпати на камбуз.
Це називається аварійне залишення підводного човна через торпедний апарат, або рубку управління. Головний наш іспит, так би мовити. Глибоководне приводнення як головний іспит по визначенню спеціальності. Найважливіший, схвильовано надиктовував журналістці капітан третього рангу в своєму лискучому, випрасуваному кителі і потроху відчував, що вже починається його персональне занурення до баротравм. Кудись туди, де він ще й не був і навіть не наважувався про такі далі мріяти.
* * *Він зі здивуванням дивився на неї. Журналістка, яка ще нічого не розуміла, до слова як і він сам, точними, вивіреними рухами дістала з сумочки блокнот і обгризений олівець:
Дякую, що так щиро розповідаєте мені про найсокровенніше, Михайло Сергійовичу. Коли мені редакція доручила важливу місію взяти у вас інтервю, я навіть не могла сподіватися, що це буде настільки цікаво. І у вас тут дуже колоритно. Журналістка ще хотіла було додати: «Я приїхала зі самого Києва, аби його взяти», але промовчала. Бо, по-перше, не любила нагнітати, по-друге, коли побачила капітана, відразу зрозуміла, що такому не лестять і враження на нього інформація про дві тисячі кілометрів, котрі вона подолала, аби зустрітися з ним, не справить.
Його очі, бездонні, глибокі, немов води світового океану, уважно слідкували, як вона швидко, професійно щось занотовує до свого блокнота. Вона була старшою за нього на кілька років, про що навіть не здогадувалась, бо він володів природженою харизмою і потужним чоловічим магнетизмом, його обпалена вітрами шкіра і глибокі зморшки робили капітана значно старшим, ніж він був насправді. Журналістка кинула на нього швидкий, оцінюючий погляд.
Отже, давайте повернемося до фактів. Ви закінчили Нахімовське військово-морське училище в сорок першому році?
Закінчив? усміхнувся капітан. Не зовсім вірно. Я лише потрапив в «систему»[12], причому в сімнадцятирічному віці, коли почалася війна. І нас відразу було кинуто в Київський котел. Зумів вижити. А потім тривожні роки війни. Я рвався на фронт, однак так і пройшов всю війну в чині старшини 1-ї статті. Це як сержант в піхоти. Тож
Капітан довго розповідав про свій життєвий шлях, а вона швидко занотовувала щось до свого записника, хоча й диктофон вже давно було ввімкнено і той все писав
Журналістку звали Фаїна Вікторівна. Дивне імя їй дала мама, котра дуже полюбляла Раневську і бажала дочці легкого, богемного життя, завжди з усмішкою на вустах. Щоправда мати забула, що акторка була саркастичною і такою вщент життєстверджуючою через непросту свою долю. Раневська сама про себе казала: «Все своє життя я проплавала в унітазі стилем батерфляй».
«Дивно, як він говорить. Пафосно, але щиро, подумала Фаїна Вікторівна. Можна буде потім просто з диктофона записати інтервю і нічого не правити. І стільки інформації Як він нею жонглює легко. Хоча, мабуть, не зовсім легко було проживати таке життя».
Тим часом трохи скутий і чарівний в своїй здичавілості, вічно перебуваючий на човнах, поза людською цивілізацією і спілкуванням капітан все уважніше придивлявся до журналістки і розкривався їй. В його чіпких, примружених очах почала зявлятися непритаманна йому ніжність, а розкішна борода приховувала від журналістки ледь помітну посмішку, що почала пробиватися, мов пролісок, на засмаглому обличчі.
А що ви робите ввечері? несподівано для себе запитав Михайло Сергійович.
Журналістка стрепенулась, немов налякана шерехом пташка в полі, однак швидко взяла себе в руки. Фаїна Вікторівна, котра уміла уважно слухати, вже майже точно була впевнена, що капітан самотній, однак, також чудово усвідомлювала природу його роботи. Тому вона не роздумуючи відповіла:
Ввечері я сподіваюсь мати довготривалу телефонну розмову зі своїм чоловіком.