мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються А то дороги бються в муках і знову мчаться. Вадим каже «поезія». Припустім. Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечорі молодь співає Інтернаціонал, а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.
На однім стовпі написано:
Підеш направо загризе вовк,
Підеш наліво убєшся в ярку.
Це правда, це дійсність. Принаймні для неї.
Та й не для самої неї. Для автора також. Ось він в одному з численних своїх ліричних одбігів у которий там раз вигукує: «І люблю я її більшовицьку Україну ясно і буйно» («Шляхетне гніздо»). Або ще:
Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки єсть село і хутір а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір і далі далі А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII. Моя люба соціялістична Україно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка (?!) співає білих, а може й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть і далі далі. Ферми, електричні плуги машини, фабрики, заводи Ах! І далі далі Молочна стежка співає яких пісень?
(«Життя»)Це романтик говорить. Той самий, що творить гарну легенду про звичайнісіньку подію, героїчними подіями перетворену на прегарного юнака-повстанця.
Влетіла буря, крикнула дзвінко, просторо:
Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась широко широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани зажурені, похилі.
Ішла повінь Летіла буря
(«Леґенда»)Це героїчний епос революції, що вже не в самих леґендах одбивається, але набирається плоті і крови, потроху переходить і в життя й свого побуту творить зачатки. Пильно, з любістю до того побуту додивляється Хвильовий і визбирує з нього образи тих «муралів революції», що тихо роблять свою невидну роботу, однаково й серед подвигів, і серед сірої буденщини. Це «товариш Жучок» або «Кіт у чоботях», неухильний нового побуту вартовий і працьовник («Кіт у чоботях»), надзвичайно вдало схоплений і змальований тип. Це товариші з «Чумаківської комуни», що серед обставин Гоголівського міста заложили були ціле гніздо нового побуту («Чумаківська комуна»). Це Сайгор, що починає вже знемагати в боротьбі зо всепотужною гидотністю невмирущого міщанства й іншого рятунку не має, як просто утекти від нього («Пудель»). Це рефлексами биті романтики з «Синього листопаду», що «мають своє євангелля», але не мають практичного нюху і мусять податися перед тверезими людьми практики. Це редактор Карк, інтелігент, самотній і в революції, що безпорадно бється серед самотности своєї й сумнівів і лиха ознака! починає заглядатися на свого бравнінґа («Редактор Карк»). Це сільська проста дівчина, що інстинктово тікає від темного життя й прагне «світлого, молодого, як молодик» («Життя») Любосно збирає Хвильовий окрушини нового побуту й пробує уложити їх у цілий образ життя. Але це ж героїчний епос революції і в тому всеньке лихо. Бо героїчні хвилини тільки хвилини. Бо окрушини то крапля в морі звичайної людської гидотности. Минулися святкові хвилини гидотненький мотивчик перемагає. І нові пісні гинуть у ньому, як гинуть і окрушини нового побуту серед непереможної зливи старого мотлоху-спадку. І от замість космосу, куди всіма фібрами своєї істоти рветься романтик, доводиться йому зазирати до «глухих заулків», бурянами зарослих, а там на місці «урочистої комуни» «харя непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само пильно й до тих заулків призирається і вибирає з них типові обличчя, даючи досить повну картину всього сучасного побуту й цілу галерію сучасних образів, що заливають собою окрушини революційного епосу. Партійні робітники, «попутчики», совітські службовці, письменники, що «халтурили всі, за гонорар», самозвані «професори», повстанці, просто обивателі, здебільшого з почуттям кривди на новітній лад усі так чи інакше одбилися в оповіданнях Хвильового. Страшне, убійче вражіння робить той ніби новий побут власне дуже старосвітських людей. Бруд, своєкористливість ненажерлива, біганина за фізичними втіхами, безсоромність, гидь, обмеженість, претенсійність, неуцтво ось чим позначив своє панування «непероможний хам», занечищуючи все, до чого но доторкнеться своєю рукою. «Темна наша батьківщина, признається, на це все дивлячись, наш романтик. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом Темна наша батьківщина» («Солонський яр»). Зівяли романтичні мрії, злиняли фарби, зчорніло тло і повилазили з усіх закутків потворні «харі непереможного хама». Кидає поет ліру, хапає бича до рук і з такою зброєю робить їм перегляд. З Хвильового зовсім не сатирик, у нього наскрізь лірична вдача, але така вже дійсність, що як тут не писати сатири: навіть шарж, карикатура не завжди вспішаться за дійсністю. Візьмемо з цього погляду одне тільки оповідання Хвильового «Заулок». У ньому маємо: перше «червоного професора», тов. Гамбарського, що «нагадує чехівського телеграфіста Ять»; друге Аркадія Андрійовича, старорежимного в канцелярію закоханого урядовця, що збирається вже записуватися «в партію», тепер єдина єсть партія; третє дружину його Степаниду Львівну, ніжну жінку й хорошу господиню, надто льояльну піддану свого колись царського, тепер комуністичного «отечества»; четверте Маряну, дочку їхню, пишну панну, що, покинувши середню школу, пішла служити до «че-ка», збирається вішатись, а щоб не було вороття, «сьогодні вночі віддалась сифілітику». Ціла колекційка «нових людей» Та ще в додачу опостінь «жили комольці і завжди тривожили заулок своєю аґітаційною бадьорістю». А ось одна рисочка з «нового» побуту: