У березні 1903-го закрилася остання, пята виставка «Світу мистецтва», у грудні 1904-го вийшов останній номер журналу «Світ мистецтва». Велика частина художників перейшли до московського «Союзу російських художників», літератори у відкритий групою Мережковського і Гіппіус журнал «Новий шлях»; московські символісти обєдналися навколо журналу «Терези», музиканти організували «Вечори сучасної музики», Дягілєв цілком пішов у балет і театр. Останньою його значною справою в образотворчому мистецтві була грандіозна історична виставка російського живопису від іконопису до сучасності в паризькому Осінньому салоні 1906-го, експонована потім в Берліні та Венеції (19061907). У розділі сучасного живопису основне місце посіли мірискусники. Це був перший акт всеєвропейського визнання «Світу мистецтва».
1910 року художнє товариство «Світ мистецтва» було відновлене. Новим керівником товариства став художник Микола Рерих. У середовищі живописців тоді відбувається розмежування. Олександр Бенуа і його прихильники поривають із московським «Союзом російських художників» і виходять з цієї організації, однак вони розуміють, що вторинне обєднання під назвою «Світ мистецтва» не має нічого спільного з першим. Бенуа із сумом констатує, що «не примирення під прапором краси стало тепер гаслом в усіх сферах життя, але запекла боротьба».
З 1917 року головою товариства став Іван Білібін, який емігрував з країни 1920 року. Формально обєднання існувало до 1924 року: при повній відсутності цілісності, на безмежній терпимості та гнучкості позицій, примирюючи художників від Рилова до Татліна, від Грабаря до Шагала.
Друге покоління мірискусників було менш зайнято проблемами станкової картини, їх цікавила графіка, в основному книжкова, й театрально-декоративне мистецтво в обох сферах вони зробили справжню художню реформу. Зокрема, йдеться про Кустодієва, Судейкина, Серебрякову, Чехоніна, Григорєва, Яковлєва, Шуху, Мітрохіна. Був серед них і Георгій Нарбут.
Ідейним натхненником та, за висловом Андрія Бєлого, головним політиком і дипломатом оновленого «Світу мистецтва» став Олександр Миколайович Бенуа (18701960): живописець, графік-станковіст та ілюстратор, театральний художник, режисер, автор балетних лібрето, теоретик й історик мистецтва, музичний діяч. Як художника його характеризують стилізаторські тенденції і пристрасть до минулого (що також дуже вабило Георгія Нарбута). Звідси чітка композиція, ясна просторовість, велич і холодна строгість ритмів, протиставлення грандіозності памяток мистецтва та малості людських фігурок.
Мислення Бенуа переважно мислення театрального художника, який чудово знав і відчував театр. Природа сприймається Бенуа в асоціативному звязку з історією (види Павловська, Петергофа, Царського Села, виконані ним технікою акварелі). У серії картин з російського минулого, виконаних за замовленням московського видавництва «Кнебель» (ілюстрації до «Царського полювання»), в сценах дворянської, поміщицького життя XVIII ст., Бенуа створив інтимний образ цієї епохи, хоч і дещо театралізований.
Бенуа-ілюстратор (Пушкін, Гофман) це також ціла сторінка в історії книжки. Ілюстрація Бенуа оповідна. Ілюстрації до «Пікової дами» О. С. Пушкіна були радше закінченими самостійними творами; не так «мистецтво книги», за визначенням знавця книжки мистецтвознавця Олексія Сидорова, скільки «мистецтво в книзі».
Шедевром книжкової ілюстрації стало графічне оформлення поеми Пушкіна «Мідний вершник» (1903, 1905, 1916, 19211922, туш і акварель, імітують кольорову гравюру на дереві). Як театральний художник Бенуа оформляв вистави «Російських сезонів» Дягілєва, з яких найзнаменитішим був балет «Петрушка» на музику Ігоря Стравінського; багато працював у Московському Художньому театрі, згодом майже на всіх великих європейських сценах. Діяльність Бенуа художнього критика та історика мистецтва становить цілий етап в історії мистецтвознавчої науки.
Основні проблеми книжкової графіки початку XX ст. розкрив у своїй творчості представник першого покоління мірискусників Євген Євгенович Лансере (18751946), який створив низку акварелей і літографій Петербурга. Велике місце в його історичних композиціях посідає архітектура. В його творах історична картина позбавлена фабули, але при цьому чудово відтворює образ епохи, викликає безліч історико-літературних та естетичних асоціацій. Одне з кращих створінь Лансере 70 малюнків і акварелей до повісті Л. М. Толстого «Хаджи-Мурат» (19121915), які Бенуа вважав «самостійною піснею, прекрасно вплетеною в могутню музику Толстого».