Сині очі її лагідно поглянули на Забродіна, котрий у ту хвилину розмовляв із двома паничами.
Він є все для мене в цім житті, промовила пані Забродіна ніжним голосом. І я хочу, аби він зазнав стільки ж щастя та кохання, скільки я завдяки його батькові. Й коли він закохається, я прийму його вибір, яким би він не був навіть коли панночка буде геть непідходящою.
Владислава посміхнулася.
Тою непідходящою панночкою могла виявитися вона сама.
Ви надзвичайна мати, промовила Владислава повільно
У наступну мить, коли музика стихлася й закінчився черговий танець, до бальної зали увірвалася дивна пара.
Першим, сильно хитаючись, увійшов Власович. Сюртука свого він примудрився десь загубити й повернувся до зали в сорочці, подраній у декількох місцях та забрудненій землею. Він голосно реготав й щось вигукував, а за собою, міцно тримаючи за руку, тягнув дівчину. Владислава розгледіла товсту темну косу, спідницю темно-червону та вишиту сорочку й зрозуміла, що це чергова кріпачка-коханка Власовича.
Натовпом гостей пролунався стриманий сміх.
Власович майнув рукою до музик.
Грайте, чого ви змовклися? Ми з панею будемо танцювати!
* * *Відчуваючи на собі погляди чисельного товариства, Ярина застиглася нерухомо поряд пана Олексія Васильовича й навіть очі заплющила від сорому, коли пани та панії глузливо й образливо засміялися над тим, як пан Власович назвав її панею й виявив бажання танцювати з нею. Не бажала навіть куцого позирку кинути довкруж, хоча на собі й відчувала скільки вже тих поглядів клятих.
А як же жалкувала вона тепер, що послухалася була Уляни й залишилася в панському садку до пізнього вечора.
Граф Смотрицький на честь свого весілля наказав влаштувати святкування й для своїх кріпаків, для яких у садку панському та край нього було наставлено столів з пригощанням, щоби кожний закуштував смачного за здоровя пана свого та молодої панії. Там і музики з села були присутні, й кріпаки, вільні на честь весілля від роботи в полі у той день, хоч на короткий час забули своє геть безрадісне життя й раділи та веселилися так, мов один цей день і мали вони лише прожити. Й видавалося, що одна тільки Ярина й не забувала нічого. Невеселою, геть невеселою йшла вона на те святкування, вбрана в щонайкраще своє зодягання гарну, ще материнської молодості спідницю темно-червону картату, в сорочку єдину білу, вишиту маками червоними, та керсетку жовтогарячу. Й у косу її Уляна стрічок, мов річок полумяних, навплітала, а потім ще й квітами прикрасила волосся темне, й застрибала поряд, обійняла за плечі.
Яка ж ти, сестро, гарна зараз!
Ярина важко зітхнула.
Й що з того? Кому я потрібна, навіть і така гарна?
Уляна лукавенько усміхнулася.
А Мишку Золотаренку?
Ярина нахмурила чоло. Золотаренки вважалися на селі чи не найзаможнішою родиною, мати-козачка Мишка, коли виходила заміж за дядька Золотаренка, чималий посаг з собою принесла, й худобини нагоновили на бідне дворище нареченого такої, що не було куди й подіти. Й зараз дарма, що були кріпаками, Золотаренки жили досить-таки заможно. В хлівинцях у них рохкали вгодовані свині, на полі випасалося з десяток корів із волами, а вже птиці мали, що ті тобі пани. Виростили й випестили одного лише сина високого й білявого Мишка, за котрим зітхалися важко чимало дівчат на селі, й чимало господинь мріяло віддати свою доню та в багатий двір Золотаренків, щоби бідності та злиднів у житті не зазнавала, в такому вже достатку жила.
А Мишко вподобував Ярину.
Раденчиха, коли дізналася про таку справу, то всі вуха вже проторочила Ярині описами того, якою щасливою вона буде, коли не проґавить такого парубка, як Мишко.
Послухай уже, дочко, матері своєї, чи не кожного буває вечора заводила Марія Раденчиха, упоравшись та готуючись до сну. Ти ж за Мишком цим будеш, як у Господа Бога за пазухою. Він же одинак у батьків, і яка там Килина не є, як носа свого не задирає, а ти ж теж з козацького роду, як і її Мишко. Й то нічого, що ми бідніші від них. Коли Мишко наполягатиметься, то поступиться та відьма рудочола, нікуди не подінеться Й подохне ж то колись, не вічно буде та земельку святу товкти, а ти господинею такого дворища, доню, заробишся, хоч старість мою порадуєш. Уляна ж геть пропаща, й кому вона, покритка ця, потрібна? Та й красуня ти не в приклад сестрі. Я помітила, як Мишко тебе поглядами голубить, і повір уже моєму материнському слову ніколи ти не пожалкуєш, як станеш його дружиною. Та він же тебе жалкувати стане так, що не кожну й паню так пожалкують, викохає з тебе таку паву, всім на заздрощі