То ким виросте дитина цієї удовиці? Я не знаю. Я виріс убивцею. Робертса батьки хотіли бачити військовим. А він товщає та товщає, аж верхи сісти не може. Ми не знаємо, ким виростуть наші діти, а я ще й не знаю, чи є вони в мене. Я ж не тільки гуляв з сусідкою навколо ферми. Цікаво, що з нею трапилось?
Бо її родичі мені не сподобались. Ззовні гарна ферма, свинки рохкають, кури квокчуть, корова, ще й не одна, бо вони молоком торгують, не бідні. А от як побалакали зі мною, то я сів та думав, довго думав, аж годину. Якби не власна хата, я б від своєї майже нареченої утік би аж на Території та не повернувся б ніколи. Але тепер у них завжди буде нагадування про мене. Навіть якщо вони ту дитину віддадуть комусь або втоплять вони все одно про мене вже не забудуть.
Але ж дивно, ранчо манюсіньке, і взагалі більше схоже на ферму. Нащо на такому крихітному клаптику землі фінансовий консультант? Удова не може купити картоплі? Робертс тільки чхнув у відповідь, мовляв, хто не розбирається у ринку землі, той їде чистити стайню. А потім доїв варення та все ж пояснив:
Вона моя кузина, та ще й гарно готує. От ти коли-небудь їв варення з гарбуза?
Я й такого гарбуза не їм, а він про варення каже. Але це не відповідь. Їсти ми всі любимо, але нащо тоді тут я? Що то за гроші були та чого вони мічені? А стайню я вже годину назад вичистив.
Вона продає те, що купив її чоловік, а будиночок такий маленький, бо їм так було зручно.
То що ж він купив? Дивно якось, більше землі більше худоби, багатше ранчо. А вона продає.
Бо тут сталась дуже неприємна історія: її чоловік походив з багатої родини, успадкував гроші, одружився з нею, та вклав майже весь свій спадок у акції золотої жили. Жила вичерпалась. Але, поки в них були гроші, то він вкладав їх у геологічну розвідку. І він через оту розвідку знайшов ще одну жилу, тільки не золоту, а мідну. З цього удова та дитина і живуть. Ти не дививсь на варення, ти його їж.
Та їм, їм я те варення. Чого він мене їжею пхає? Солодке таке, жовте.
Так от, Робертс налив собі ще кави з білого порцелянового кавника у маленькі червоні квіточки, Трент відвозив гроші до банку, але вона мені вже скаржилась, що їй не приходять відсотки. Вона звернулась до банку Макалістера, де у неї рахунок та оті гроші з жили крутяться, а їй відповідають, що ніхто грошей не вкладав. А потім і Трента оті хлопчики знайшли. Мертвого. З перерізаною горлянкою. А гроші я запамятав, бо вони були паперові, та на кожній банкноті поставив маленьку чорну крапочку чорним чорнилом.
Якби ти поставив синю крапочку чорним чорнилом, це було б незвично.
Не присікуйся до подробиць. Людину вбили.
А ті хлопці не могли його?
На жаль, ні. Вони були тут, як він поїхав, та знайшли тіло разом з нею.
А чого вони тут, якщо з багатої родини?
Бо їх випнули з трьох шкіл для багатих хлопчиків. Ти їх не чіпай.
Бо навчу поганому?
Навпаки, вони тебе можуть повчити поганому, а не ти їх.
А мені ще треба зустрічати якусь Хетті? Етті? Едну? Ні, згадав, вона Летіція, Летті, це подружка удовиці. Цікаво, а чому вона приїхала? Хіба не можна листа написати? Бо дві жінки, один я та оті хлопчаки це легка здобич для того чи тих, хто вбив того Трента. Тим більш, а що їй тут робити? Книжок я не знайшов, худоби теж. Мені це не подобається.
Але як згоду дав, то треба працювати. Я помився, знайшов новий одяг і майже схожий на людину, а не на опудало. І, як зрозуміло, треба брати бекборд, не везти ж оту Летті на крупі моєї коняки десять миль від станції диліжансів. А бекборд ще треба лагодити, стельмаха треба, бо тут три з половиною колеса, два на вісях, одне зламане, а останнього взагалі нема. А це як? Вперше таке бачу! Мені вже зараз їхати треба, а його за три дні не полагодиш! Та ще й в сараї пацюків багато! Я двері відчинив, до мене один виходить, поважно та повільно. Яка гидота! Збруя погризена! Сідло зжерли! Тут не кота треба, тут простіше увесь сарай спалити.
А тепер цікаво, я попитав хлопців, вони казали, що це не удовиця побудувала, і тим більш не їхній брат, тут вже хтось жив, та будинок покинув. І чого я тут стою, можна ж приїхати у місто та там найняти бекборда. Чим я думаю?
І місто не змінилось з того часу, коли я там полагодив стола. Ось і диліжанс, не червоний, а чорний, сяє лакованим деревом. Якась нова лінія. Не Халладей. Що?! Вісім валіз?! Це все тої Летті? Ой мамо! А ось і сама Летті, в чорній сукні, чорному капелюшку та білих рукавичках. Не у траурі. Добре. Аби бекборд від тих валіз не розвалився. Отак, міз, сідайте. Я від місіс Тауерс, що удова Тауерса.