Вони паслися вкупi, однаково худi й мозолястi, з великими вавками на потертих спинах, i хитали головами, байдуже дивлячись на нас i одганяючи дурних своїх оводiв.
У цих запеклих боях особливою вiдвагою i хоробрiстю вiдзначався дiд. Минуло вже пiвстолiття, як його не стало, але скiльки б я не жив, нiколи не забуду войовничої пристрастi, що ховалася в добрих дiдових грудях.
Вiн був здатний до такого шаленого накалу гнiву, що йому мiг би позаздрити найбiльший у свiтi артист чи генерал.
Пiд час бою вiн весь палав. Його високi груди ходили тодi ходором. Дудочки свистiли куди попало, хрипiли й кукурiкали з його грудей, але їх перекривав його одчайдушний бойовий клич: "Сибiр нашого царя!"
З цим могутнiм гаслом вiн кидався в атаку, мов справжнiй отаман свого сiнокосу, поки грижа не валила його пiд копицю, де вiн качався тодi на спинi, закарлючивши ноги i навiть пальцi на ногах, хапаючи її руками i заганяючи назад, як злого духа. Упоравшись трохи з духом, дiд знову хапав вила чи сокиру i стрiмголов кидався в саме пекло. Тодi загарбник Самiйло не витримував дiдового нападу i подававсь навтiки пiд дуби. Вони бiгали помiж дубiв i копиць, та не мiг уже Самiйло втекти вiд дiда. Вже спотикнувся вiн, захекався, уже почав кричати: "Ай, рятуйте!" Вже замахнувся дiд на Самiйла сокирою... Тодi я не витримував i затуляв очi, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами. Вони вiдрубували один одному голови, руки, врубалися в розпаленi груди, i кров, кажу ж бо, лилася з них вiдрами, казанами. Вони то розбiгалися, то кидались один на одного в атаку з довжелезними дерев'яними вилами, кричачи:
- Уб'ю!..
- Прохромлю!..
- Ай, рятуйте!..
- Ага-а-а!..
Розлючений Самiйло кидався на дiда, i прохромлював його живiт наскрiзь величезними кидальними вилами, i притискав до стернi, мов Георгiй Побiдоносець змiя. Дiд так страшенно кричав од болю, що листя на дубах шелестiло, а луна йшла така, що жаби плигали в озера i ворона, про яку йтиме мова далi, пiднiмалась над лiсом. Однак дiд устигав якось розмахнутися знизу i так хряснуть Самiйла сокирою по лисинi, що голова в нього розвалювалася надвоє, як кавун, i тодi Самiйло... Отаке-то.
Цi страшнi побоїща закiнчувалися десь аж пiдвечiр, проте завжди щасливо. Всi виявлялись живi i неушкодженi, тiльки довго i важко хекали вiд внутрiшнього вогню. Отамани були блiдi од сильного бойового пеку i розходилися по куренях, грiзно оглядаючись.
Полум'яний дiд довго не мiг прочахнути. Вiн був пристрасний воїн i випивав пiсля бiйки добрий глек холодної води, не забуваючи перехрестити воду перед тим, як пить.
- Давайте вже полуднувать, чи що!
- Який там полудень! Вечеряти вже пора,- одказував батько, поглядаючи з палкою ненавистю на ворожий курiнь.
Пiсля вечерi зразу ж лягали спати. Часом я засинав ще до вечерi, дивлячись на зорi, або на Десну, або в вогонь, де варилася каша. Тодi батько або дiд довго будили мене вечеряти, та вже важко було менi розплющити очi, i я падав з їх рук у сон, як лин в ополонку, тiльки мене й бачили.
Дiд любив спати пiд дубом. Перед тим як заснути, вiн довго i якось так лагiдно позiхав, нiби прощаючи свiту всi його пустощi, i розказував косарям про молодi свої лiта, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Рiчки й озера були глибшi, риба бiльша й смачнiша, а що вже грибiв та ягiд у лiсi - не переносити, та й лiси були густiшi, трави - вуж не пролiзе, хiба тепер трави!
- Та що й казати,- зiтхав пiд кущем косар Тройгуб.- Усе марнiє, поганiшає.
- Е-е! - фiлософує дiд пiд дубом.- То було колись роси якi, та води, та болота довго стояли. А тепереньки вже скоро, видимо, геть-чисто все повисихає й зведеться нi на що.
- Еге! Уже, казав той, до того, мабуть, воно йде,- погоджувався, зiтхаючи крiзь сон, Тройгуб.
- А комарiв було! - захоплювався спогадами дiд.- Дихати нiчим, повiрите, та здоровi, як ведмедi.