Ось вiн стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посинiло вiд нiмецьких побоїв. Руки й ноги спухли, i туга залила йому очi слiзьми, i голос уже однiмає востаннє навiки. I я ледве чую оте далеке його: "Дiточки мої, соловейки..."
Якось однiєї ночi в нашiй хатi, що, як вiдомо, вже вросла по вiкна в землю, сталось двi подiї.
Проснувшись ранком на печi, де спав я в просi чи в житi,- ой брешу,- в ячменi,прокинувшись, отже в теплому душистому зернi, чую - щось твориться у хатi незвичайне, мов у казцi: дiд плаче, мати плаче, курка в сiнях кудкудаче, i пахне чимсь, нiби церковним. А надворi Пiрат лютує на старцiв. А старцi вже, чую, рипають у сiнях i шарять по дверях, шукаючи клямку. Я розплющую очi i не встигаю ще як слiд прочуматись, аж мати пiдходить до запiчка i простягає на пiч руки з ночвами, а в ночвах, сповите в бiлих пелюшках, як на картинi, дитя.
- Ти вже проснувся, синочку? А я тобi ляльку принесла, дiвчинку. Ось бачиш яка!
Я глянув на ляльку. Вона менi зразу чомусь не сподобалась. Я її навiть трохи злякався: мордочка з кулачок i сиза, як печене яблуко.
- Яка красива. Ну лялечка! - нiжно i зворушливо промовила мати.- I позiхає, глянь. Голубонько ж ти моя сизенька, квiточка...
На щасливому материному лицi, що сяяло i мовби свiтилося вiд радостi, я побачив сльози. Що мати була дуже тонкосльоза, ми знали всi добре. "Але чого їй зараз плакати?" - подумав я.
- Чого це ви, мамо?..
- Це я плачу для дiда, щоб не обижавсь, нехай йому добра не буде,- радiсно прошепотiла вона менi на ухо,- Знаєш, яке у нас диво сталось?
- Яке?..
- А пропав вже я тепер, сиротинка! Кахи! - почувся раптом розпачливий дiдiв вигук, пiсля чого дiд заревiв вiд такого шаленого кашлю, що крейда посипалась iз стелi на долiвку. Тiльки в дудочках i пiвниках, що вигравали в дiдовому кашлi, десь проривалась одчайдушна туга. Я тодi швидко пiдводжусь i - зирк через комин: ой! Прабаба лежить на столi пiд богами, дiдова мати. Згорнувши ручечки i теж по-своєму неначе посмiхаючись, що вже нiхто тепер її не буде нi дратувати, нi докоряти довгим життям, набiгавшись i наколовши босi ноги за сто з чимсь рокiв, лежить тихесенько вже головою до царiв, i князiв, i страшного суду. Закрились всевидящi вiчки, ущухла народна пристрасна її творчiсть, i всi її прокляття немовби вилетiли з хати разом з душею. Ой коли б хто знав, яка то радiсть, коли вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах! Яка то втiха! Хата враз стає великою, повiтря чисте, i свiтло, як у раю. Я хутко злiзаю на запiчок, звiдти плигаю в дiдовi валянцi i повз старцiв вибiгаю стрiмголов надвiр. А надворi сонце грiє. Голуби лiтають, нiким не проклятi. Пiрат веселий грає ланцюгом i дротом. На дранiй стрiсi пiвень пiє. Гуси з кабаном їдять щось з одного корита в повнiй згодi. Горобцi цвiрiнькають. Батько труну струже. Снiг розтає. Iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле... Так я тодi злiз на купу лози та й ну гойдатися, та й ну гойдатися, та й ну гойдатися. А по дорозi з вiдрами по воду iде дiд Захарко, дiд коваль Захарко, iде дiд Захарко.
- Ой дiду, дiду, у нас баба вмерла. Їй же богу, правда,- гукнув я, щасливий, i почав реготати.
- Ух ти, розбiйник! - розсердився Захарко.- Так тобi вже смiшно, усе тобi смiшно, ось я тобi зараз!.. Гей!
Де ж не взявся рудий бичок Мина, що любив дукатись, бо рiжки свербiли, а тут ще до бокiв кiзяки примерзли i живiт лоскотали. Так вiн тодi, вiдчинивши хвiртку отими рогами, що так засвербiли, i - гуру до Захарка! А той почав лаяти проклятого Мину i з криком: "Рятуйте, кишки випускає!" - упав у калюжу.