23.1.
* * *Господи, гніву пречистого
благаю не май за зле.
Де не стоятиму вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Вірою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати родила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.
23.1.
* * *Уже моє життя в інвентарі
розбите і розписане по пунктах,
як кондаки твої і тропарі.
І тільки дух мій ярим громом бухне
над цей похмурий мур, над цю журу,
і над Софіїну дзвіницю зносить
угору й гору. Хай-но і помру -
хай він за мене відтонкоголосить
три тисячі пропащих вечорів,
три тисячі світанків лебединих,
що оленями йшли між чагарів
і мертвого мене не розбудили.
23.1.
* * *Скажи імя своє, поете,
і я вгадаю, ачи ти
засяг у горнім перелеті
своєї ярої мети,
що раптом може спалахнути
і без вогню, ти волі брат
чи, свого духу супостат,
загуби просиш, як покути
для хисту ницого. Кажи ж:
коли ти Бога не гнівиш
любовю злою і коли ти
капариш недолугий вірш
без честі й совісті, тоді ти
не потикайся і облиш
автодафе благословенне
для інших: тих, котрі горять,
а цілий світ боготворять
своїм конанням нескінченним.
23.1.
* * *О, скільки слів, неначе поторочі!
І всі повз мене, ніби кулі, бють,
і всі живу мою минають суть,
а тільки строчать, строчать, строчать, строчать.
А я іду крізь ці слова облудні,
незнані досі. Тут передова,
де всі твої бійці одні слова.
І сіють зраду спогади марудні,
що передовіряються перу
і забивають дух тобі єдиний,
і тьмою тьмиться образ України,
допіру він розтане й я помру.
І в помережані увійду ночі,
де ні жалю, ні радощів не ймуть,
а так живуть і смерть свою жують.
О, скільки слів, неначе поторочі.
23.1.
* * *Аж ось воно, блаженство самоти
й розкоші спокою на всю планету.
І стільки сили додалось поету,
і стільки дум, і стільки висоти!
Ану скажи ти був її запраг
коло ставка, де в соснах висять зорі?
Світлішала душа у мертвім морі?
Ти, навіжений, був її запраг?
Тепер свої бажання недозрілі
крізь штольню ошуканства пронеси.
Та більше вже нічого не проси
в богів, що все життя тебе дурили.
23.[1].
* * *Чи витримаєш ти найтяжчий іспит,
моя любове? Зможеш, ачи ні?
Ввижаються уста твої сумні
і щоки Богородиці пречисті
в нічних сльозах. І видиться рука -
беззахисна, самотня і тонка,
що пише на стіні розлуку довгу.
І мариться, що з рідного порогу
ти вже добра не ждеш. І не зовеш
того, хто, запроваджений до веж,
тебе, згорьовану, лишив самою
із велетенською, як світ, бідою.
23.1.
* * *Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого я й не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
от тільки заверну за ріг.
25.[1].
* * *Як моторошні сни, ці дні і ночі
пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон. Привиддя постають
спогадані, згорьовані, урочі,
з моїх артерій кров солону точуть,
а як криваві зозулі кують.
І перегуслі зойки, мов туман,
зависли над вікном, беруть у бран
мене, німотного, і вгору зносять,
де київські вітри тонкоголосять
і крізь вікно нашіптують мені
якісь слова, облесні та чудні.
25.[1].
* * *Вимріяна і жива донині,
незнайома, але й знана теж,
заховавшись в довгій самотині,
вже мене не кличеш, не зовеш.
Сто доріг, мов змії, розплатались
в тисячі незвіданих розлук.
Все життя жилось, немов прощалось,
як прощається з стрілою лук.
Я тебе не відлюбив, не випив,
навіть ти казала недопив.
Сумовитий вечір десь захлипав
і фіранки чорні опустив.
Ти єдина в самоті розрада,
просвіток смеркальної пори.
Не кажи тебе чекала зрада,
і любов ждала не говори.
Як, скажи, до тебе я вернуся?
Сном? Явою? Мертвим чи живцем?
І до кого словом обронюся
зболеним? Перед чиїм лицем
я тоді повідаю про долю -
ту, що, ніби зашпори, зайшла
в душу. Але кожну славословлю.
Ти страждала? Отже, ти жила.
25.[1].