Наталена по закінченню школи хотіла вчитися далі, її вабила археологія, але дівчина вагалася, бо тягло її до вбогих та хворих, яким хотіла допомогти, але не знала як, хоч і роздавала нужденним все що могла. Власне, це наштовхнуло її студіювати медицину, а археологію залишила вона для себе як приємну забаву.
Наталена думала також і про те, що і на археологічних розкопках знадобиться медицина, коли хтось зламає руку чи впаде до ями. Думала вона й про те, що треба вчитися малювати, щоб могти зобразити річ при розкопках. Планів та бажань в мисткині завжди було надзвичайно багато.
Родина Наталени вважала, що, якщо їй так багато всього лежить до душі, то вона ще зовсім не визначилась. Радили їй обрати археологію за основне, а медицину та живопис за додаткові студії. Дядько Еугеніо перевіряв знання, особливо латину, а тітка Інес просила не полишати спів
Наталена дуже любила тітку Інес і вважала її своєю найближчою подругою. Вона не мала приятеля чоловічої статі, бо тоді так було не прийнято. За все своє життя Королева мала лише одного товариша іншої статі Альфонса, але це було ще в дитинстві. А пізніше Альфонсо став королем!
Дядько Еугеніо постійно тяжів до того, що бажання їхньої родини то одна справа, але що Наталену тягне свобода, спів, сцена, що справжній її «поклик» це театр.
Через 16 років озвався батько Наталени, який повернувся після своїх мандрівок Африкою та Індією. Повернувся він іншою людиною, щасливий, усміхнений і з новою дружиною. Батько хотів забрати Наталену, але це шокувало і дядька Еугеніо, і тітку Інес. Дон Еугеніо, на правах головного опікуна, міг відмовити батьку, але знав вперту натуру того і піддався. Інес журилася і плакала, але знала, що треба скоритися, вона любила Наталену як приятельку, сестру чи донечку. Дітей ніколи так і не мала, а померла перед своїм тридцятилітнім ювілеєм. «Добра фея», як називала її Наталена, так рано відійшла в інший світ
«Училася я то в Еспанії, то у Франції, то в Римі. Тому знаю багато речей, яких жінки звичайно не знають». Наталену Королеву можна також поставити в ряд з протефеміністками, емансипантками України, такими як Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Леся Українка, Софія Окуневська, Ірина Вільде. Вона також завжди вболівала, щоб жінки мали освіту та силу слова.
Незважаючи на канони тогочасся, потім Наталена наважилась втекти від чоловіка через те, що не хотіла зраджувати християнства. Письменниця жила вільно і легко, її не турбувало те, як вона повинна була б поводитись і якою хотіли її бачити інші. Наталена навчалася, подорожувала, віддавалася мистецтву та своєму життєвому покликанню, можливо, більше навіть, ніж сімї, мала кілька шлюбів, не стала матірю. Для того часу це був справжній виклик, але вона не соромилась, не боялась і не вважала свою поведінку дивною чи неправильною. Ніде ні в листах, ні в спогадах Наталена Королева не писала про те, що її жіноче життя не до кінця щасливе. Також з джерел ми знаємо, що останній чоловік Наталени, Василь Королів-Старий підтримував натхнення та творчість дружини, вони жили як партнери і ніхто нікому не прислужував.
Але повернімося до хронології. У перші роки ХХ століття приїжджає в Київ батько Наталени Королевої, котрий як учений-ентомолог довго подорожував Цейлоном, Індією, Африкою. Він одружується вдруге із Людмилою Лось, яка походила зі славетного чеського роду. «Людмила Лось скрізь по світах розшукувала своїх кревняків походження чехів, різні галузі яких розпорошилися по світу по Білогорській битві, коли був страчений у Празі р. 1621 Отто з Лосів, а року 1848 коли поклав голову при поверненні у Відні ще й Вінцент з Лосів, повтікали [прак]тично всі члени цього роду, що ще лишились живі. З цього роду походила й Людмила Лось молода і справді дуже гарна».
Ноель з мачухою та батьком переїжджає до Києва. Коли ми знайомимося із життєписом Наталени Королевої, з перших сторінок бачимо, що авторка добре усвідомлювала свою «іншість» і намагалася лише пристосуватися (не асимілюватися) до оточення, яке постійно змінювалося. «По приїзді до батьківського дому цілком чужому їй дівчина перш за все мусила перестати називатися Естрельїтою. Таке наймення надається хіба що для героїні балету! проголосила молода мачуха. Вона старанно уникала всього, що мало відтінь поезії та романтизму. Майбутня письменниця щоразу намагалася звикнути до нового середовища, проживаючи якийсь час на «межі», а коли починала «централізуватися» в новому житті, то її знову «викидало» на маргінес, і все починалося спочатку: «Здавалося, що її вирвали з життя, повного сонця, надій, можливостей і обіцянок, щоб закопати без жалю живою в могилу, як колишніх у чомусь винуватих весталок. За яку ж провину?» Авторка навіть порівнює своє перебування в батька з умиранням у важких муках. Ця постійна маргіналізація була важким випробуванням для дівчинки. До родичів та друзів письменниця застосовувала прикметник «свої» у лапках, що означало чужі, проте настільки чужі, щоб можна було закцентувати на цьому ще більше. У сімї батька та мачухи Наталена почувала себе безповоротно «за межею». Дівчинка піддавалася критиці за те, що молиться перед тим, як сідати до столу, що не знає всіх шляхетних манер, що намагається зробити щось сама без допомоги прислуги. Батько не приховував від доньки її «іншість», він вчив її, як жити серед «не таких»: «Ти ж знаєш, що наш рід не з останніх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього він був і є чужий. Навіть більше: він екзотичний, і багато «нашого» цілком незрозуміле «їм». Що ти пробудеш рік в інституті, може, це й вийде тобі на добро, бо там ти побачиш, наскільки «ми» різні та інші від «них», тож і навчишся, як маєш поводитись з «ними».