З бабусею Севериною у Наталени Королевої повязано дуже багато згадок дівчинка любила простих веселих людей, а Северина могла завжди розповісти казку чи смішну історію. Рідна ж бабуся Наталени, Теофіла, не підтримувала це спілкування, вважаючи, що дитина повинна черпати все найкраще від поважних людей. Але дівчинка любила спілкуватися з різними людьми, і найбільшим її бажанням було те, щоб Маруся жила з нею, була їй за сестричку.
Бабуся Теофіла померла до того, як Карменсіті виповнилося шість років. У бабусі їй було несолодко, бо та хворіла, не сприймала світла, тому вдома постійно було темно, як у гробниці, повітря завжди було сперте, бо старша пані боялася протягів через ревматизм. Наталена жила у світі, який вже помирав, відходив, бо їх оточували такі ж кволі приятельки бабусі, як вона сама. Пізніше письменниця казала, що їй і там місця не було. Дитині не можна було ні бігати, ні гратися, ні сміятися, бо це все тривожило хвору бабусю. Про Наталену дбали добре, але вона не мала ні до кого притулитися, ні погратися, як звичайна дитина в її віці.
Передчасна втрата рідної бабусі викликала у родині велике занепокоєння: що робити з дитиною, куди її прихилити, адже дядько Еугеніо тоді працював в Римі, тому не зміг би дбати про неї. Тому у 1893 році Наталена Королева опинилася в монастирі-пансіоні Нотрдам де Сіон на французько-іспанському прикордонні. Там навчалися дівчатка з шести років, а Наталені було лише пять, вона приєдналася до навчання, але головна програма почалася в неї пізніше. Найбільше її захоплювало «Святе письмо стародавніх», тобто старогрецька та староримська міфологія. В кляштор до Наталени ніхто не навідувався, окрім вуйка-теолога, навіть на свята її ніхто не забирав.
У цій великій родині була також тітонька Інес, двоюрідна сестра її матері, але вона не могла опікуватися Наталеною, бо ще навчалася. Але коли дівчинці було вже десять років і потрібно було залишити кляштор, до неї приїхала саме тітка Інес, яка щойно вийшла заміж. Вона хотіла хоч трішки показати Наталені світ. За умовою забрати дівчинку повинен був дядько Еугеніо як її опікун. Проте 1898 року таки Інес забрала племінницю.
Вони вирушили разом у мандрівку до Аахена, як мріяла Наталена. Тієї мандрівки вони також навідалися до дядька Еугеніо у Рим, і дівчинка була цим неймовірно вражена, особливо через своє захоплення міфологією та історією. «Вступили до вогкої пітьми катакомб. Тепер Естрельїта зрозуміла, чому Рим Вічне місто. Вічне не вічністю своїх будівель, але вічних, не які відживають в уяві того, хто, входячи сюди, несе власне серце, як світло катакомбового «ліхтаря» який оживлює той давноминулий світ».
Уже в десять років Наталена знала пять мов, а також інші науки вивчала з захопленням та цікавістю, з дитинства тяглася до знань та нового. Вона вважала: «доки латинські слова вязатимуть її з героїчним минулим, вона ніде і ніколи не буде самітня. Це мова її далеких, дуже далеких предків»
Саме після всіх поїздок тітка Інес наполягла, щоб Наталена залишилася в них, а не жила далі в кляшторах чи монастирях. Проте дівчинка завжди почувалася відкинутою та зайвою, про що часто потім згадувала у власних творах. Письменниця в автобіографії часто з сумом говорить про те, що батько не хотів навіть бачити свою доньку і носив портрет покійної дружини дванадцять чи чотирнадцять років після її смерті, навіть коли одружився вдруге. Отже, Наталена Королева ще при народженні втратила звязок із матірю, не всмоктавши рідного з молоком. І ця карма «іншої» супроводжувала авторку все життя. З 1899 року майбутня письменниця жила у Мадриді з тіткою Інес, завдяки якій мала можливість перебувати при королівському дворі. Саме там вона близько познайомилась з майбутнім королем Іспанії Альфонсом ХІІІ. Хлопчик був дуже простим, і мати його надзвичайно переживала, що йому не вистачає гордості та усвідомлення своїй пожиттєвої місії. Будучи у гарному настрої, вона просила Наталену навчити його «пихи».
«Більшість його вихователів намагалися виховати його в дусі, милому королеві. Мучили його дотримання всіх правил етикети, нудили безкінечними оповіданнями про величність еспанських володарів. Але мети своєї не досягали. Перше враження, яке зробив на Наталену малий король, було таке, що блідий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом більш подібний на сироту, як на короля. Що ж, вона сама була сиротою, то враз почула до нього співчуття, симпатію. Був це малий товариш. І Наталена схотіла зробити йому приємність, викликати усміх на його сумному обличчю».