Галина Вікторівна Горицька - Життя в рожевому стр 8.

 До Дня Перемоги точно вже буду в Києві.

На внутрішньому подвірї Роман роззирнувся навсібіч, щоб пересвідчитися, що за ними ніхто не стежить, і взасос пристрасно поцілував Люсю. Та миттю почала вириватися:

 Ти чого?!

 Тобто, «чого»? Та ми щойно кохались, а тепер ти не даєш себе по дорослому поцілувати?  розсміявся юнак.

 Я так ніколи не цілувалась  зізналася дівчина.

 Тільки не кажи, що й сексом ніколи до цього не займалася,  почав жартувати Роман і розреготався, однак перехопив погляд Люсі й раптом вкляк. Потім враз посерйознішав:  Так. Усе зрозуміло. Ото я дурбецало Девятого травня біля постаменту колишнього памятника Сталіну. Я тоді вже точно повернуся з відрядження. Підемо в «Жабу» й танцюватимемо там фокстрот так, що підошви з твоїх модних туфельок повідлітають, затямила?

 Затямила,  ледве дихаючи відповіла дівчина.  А якщо не прийдеш?

 Значить, передумав!  таки не стримався і розсміявся юнак.

 Зрозуміла,  потупивши погляд, серйозно проказала дівчина.

 Тю!.. Люсю, ну ти чого?! Жартую я, затямила!? Жартую!  і Роман струсанув дівчину за плечі.  Тільки не починай ревіти. Все ж добре. Ти чого? Ти ж дівчина моєї мрії

Люся зовсім по-дитячому витерла шмарклі рукавом свого модного дорогого пальта пастельного відтінку і краєчком ока побачила, як у подвіря на Липках заїжджає столичне таксі із шашечками:

 Затямила,  потім уважно подивилась у вічі юнакові:  А що то за вислів такий? Сам придумав?

 Який?  не зрозумів Роман.

 Дівчина мрії. Твоєї мрії,  уточнила Люся.

 Та нє  розсміявся Роман.  То фільм так німецький називається. Нещодавно по блату опівночі на додатковому сеансі в «Жовтні» пощастило подивитися.

 А-а  протягнула Люся, сідаючи в таксі. Вона щосили намагалася приховати розчарування.

 Та постривай!  знову наздогнав Роман і нахилився над причиненим вікном.  Ось, на, тримай. Сім карбованців. З головою вистачить до твоїх «баклажанників». У суботу, девятого травня  не забудь!

Розділ другий. Життя в рожевих окулярах

Починався зимовий вечірник тільки-но народженого тисяча девятсот пятдесят девятого року. Сніг падав розмірено і тонко. Немов Дуня сипала просо із сита на дощечку, щоб потім розкачати по ній тісто і зліпити з нього пиріг. Виходила така собі прокладка між казковим і реальністю. Між сьогоденням і тим, що або вже було, або, найшвидше, існувало лишень в уяві й творах якогось казкаря-утопіста, який волів нічого не бачити, або, хоча б, у рожевих окулярах. Імовірно, він писав про стаханівський рух, запеклість і затятість солдатів без належної зброї на передовій у перший місяць Вітчизняної. Ну тобто зовсім необовязково щось вигадував. Лише прикрашав і видозмінював, немов у кривому дзеркалі Снігової королеви. Писав здебільшого про нові шати Голого короля, і тим королем були всі «братні» народи, яких запевняли, що те вбрання їм личить.

Учора я дізналася, що Едіт Піаф на останньому своєму концерті знепритомніла на сцені «Емпайр-Рум»[14]. Дуня, здається, тоді щось почала причитати, коли почула це, пораючись на кухні. Щось на кшталт, що це через те, що вчора на Стрітення Господнє було вітряно і похмуро, а це вкрай погана прикмета, от тепер і маємо всілякі біди Батько, який нерухомо сидів на потертому старому дивані, нічого не говорив. Він був таким же далеким від французької співачки, як і від нас після смерті мами.

По всіх радіостанціях після цього випадку, що трапився наприкінці лютого, миттєво прокотилася, ніби по небу кометою, її пісня La vie en rose, щоб счезнути з ефіру радіомовлення УРСР після цього назавжди. І моє тринадцятирічне життя десь таким і було  життям у рожевих окулярах. Це дослівний переклад назви цієї пісні.

Саме так. Не «дивитися на життя через рожеві окуляри», а саме життя прикидалося райдужним і безтурботним. Найшвидше, через мій юний вік. Хоча я і потім уміла примусити своє життя носити задля мене рожеві окуляри. І воно дивилося на мене через них, а я регулярно зневірювалася, істерила, вкотре йшла і поверталася до Олексія. Він був моїм наріжним каменем. Тією точкою біфуркації, від якої я відштовхувалася стільки разів, а потім, мов той мячик йо-йо на гумці, поверталася до нього  своєї відправної точки, і все починалося спочатку. Замкнене коло з мого персонального пекла. А втім, життя мені все те пробачало стільки разів