Під час цього акту, на відміну від нещодавнього театрального, я була вкрай збуджена, буквально. Я сиділа за своїм столом і відчувала, як між ногами набрякає щось пекуче і невідворотне. Я не знала, що це. Воно просто жило, існувало поза моєю волею і навіть поза моїм бажанням. Щось тваринницьке, інстинктивне. Щось поза мною і цілим світом. Щось таке, що керує цим світом і мною. І навіть більше всіма нами.
Через багато років після цього Чи я обирала Олексія і вирішувала, що саме йому дозволю? Що саме він буде моїм першим чоловіком?
За вікном падав перший сніг. Розмірено і тонко. Саме так він падав далекого шістдесятого, високосного року. Коли вже хворіла Едіт Піаф, моя самоназвана і самопривласнена мною мама. Коли родина Габзовських отримала нарешті у своє користування другу кімнату на нашій, Іваново-Вознесенській вулиці. Життя, як завжди, тривало.
* * *Сніг після мого дитинства в Соцмісті для мене завжди падатиме розмірено і тонко, немов крізь сито. Це щось стале, немов моя якість, якість мого характеру. А комусь завірюхою, буревієм. Незнаною бурею емоцій і почуттів.
І всі ми до снігу підлаштовуємось, дослухаємось, але ніколи не здаємось.
Зима
Леоніду Івановичу завжди здавалося взимку, що в Дніпропетровську було холодніше, ніж у його рідному Києві, хоча той і розташовувався південніше. І завірюха дмухала йому в обличчя сильніше, і холодні голки снігу кололи його болючіше. Звісно, йому тільки так здавалося. Все в нашій голові.
Іноді це місто він уявляв не південною столицею радянського машинобудування, а якимось далеким сибірським містом, також великим і достобіса технологічним. Припустімо Новосибірськом. Усі газети майоріли вже не перший рік здобутками будівництва Академмістечка поряд цього міста, що стрімко розвивалося. Леонід Іванович знав, що Новосибірськ більший за кількістю мешканців ніж Дніпропетровськ. Саме в пятдесят девятому робили останній перепис населення якась газета написала, як же стрімко розвивається «сибірська столиця» зі своїми підприємствами й науковими інститутами. Тож пряма схожість між Дніпропетровськом і Новосибірськом простежувалася.
Ідучи додому з роботи, він працював на заводі, все думав: а чим воно відрізняється від його нинішнього міста, де він проживав? Хіба що вічною мерзлотою, і то не факт. Десь там, імовірно (хоча ця ймовірність і була така примарна, що навіть не ймовірність, а так фантазія дорослого розумного мужчини), ходить його батько в чунях.
Він уявляв.
Івана Краузовича вже відпустили. Адже десять років таборів, на які його засудили ще до війни, давно минули. Однак повертатися додому той не хоче, щоб не псувати репутацію відомому спеціалісту з ракетобудування своєму сину, своєму єдиному нащадку. І навіть не пише. Також через ту саму причину. Але живе добре. Розжився, приміром, на підводу, і гасничок в його кімнаті не димить. «То чи холодніше там, ніж у Дніпропетровську, батьку?» ставив він сам собі риторичне запитання, подумки звертаючись до найріднішої йому живої істоти, яку не бачив із далекого сорокового, коли втік із дому і поступив до Нахімовського морського училища, і відповіді не отримував, бо серце підказувало зовсім не ту райдужність, що хотів би.
І єдиний позитив, який Леонід Іванович у цьому вбачав, Наталя, найшвидше, назавжди зостанеться з ним. Бо її чоловік також із далеких сибірів не виказував жодних ознак життя. А відтак не доведеться розлучатися з найріднішим (звісно, після батька, якщо той ще живий) для нього створінням. Хоча він собі й пообіцяв, якщо Наталчин чоловік повернеться зі свого тюремного заслання, він самоусунеться, як справжній джентльмен. Не боротиметься, не намагатиметься ні
* * *Після того як в пятдесят першому його направили працювати на завод у Дніпропетровську, до Києва він навідувався часто, але ненадовго. Між ним і одруженою жінкою, що жила в його колишньому помешканні з двома синами, утворився такий собі гостьовий шлюб. Вона не була розлученою зі своїм ексмайором МДБ, якого забрали акурат у траурні дні по Сталіну, невідомо з яких причин. Хоча тоді особливо і причин не треба було: відразу по смерті генералісімуса почалася хвиля чисток. Людей саджали за просто так. Як казав пошепки його сусід по гуртожитку від заводу з кімнати праворуч «за гарні очі». Леонід Іванович на ту ремарку, що завжди лунала з його вуст після третьої чарки натщесерце чистої, сорокаградусної «Столичної», відмовчувався. Не хотів вступати в дискусію. У самого на серці було безліч усілякого. Гіркого і засніженого. Завірюха