Спочатку в неї нічого не виходило. Але жінка була не з тих, хто здається. Вже за два роки вона товаришувала і з Іваніцею начальником квартирного відділу в райвиконкомі, і з Митрофановим своїм безпосереднім шефом начальником районного відділу освіти. Ті бідкалися, що нічого зробити не можуть, однак у кімнаті Габзовських у квартирі номер тридцять чотири регулярно залюбки чаювали. Аж ось сусідня кімната звільнилась, і Іваніца, якого вже потроху починало дратувати, як настирно Галина Гигорівна вибиває собі зайві метри, їй натякнув: «Захоплюйте житлоплощу самовільно. Так легше буде щось придумати».
І ось, нарешті, отримали довгоочікуваний ордер! Запальна і язиката завідувачка дитячого садочка, Галина Григорівна ще довго докорятиме чоловікові (якщо бути точною все подальше спільне життя). Мовляв, ти під столом ховався, коли я кімнату вибивала. Але наразі свято. Кімнату дали! Не треба більше вчотирьох вона, молодий капітан, малолітня дочка і молодша сестра жити у двадцяти пяти метрах. Ура!
Тож жити ставало все краще і краще? Чи як там, ніби мантру, повторювали з маленького ящика, який нещодавно зявився і в нашій вітальні? Принаймні, жити ставало веселіше. Народ, що трохи оговтався від війни і навіть призабув, як то воно було, вимагав уже не лише хліба, а й розваг.
Зявилися на вулицях спортсмени. Це був певний тип молоді, якій уже не треба йти на фронт і шукати окраєць хліба в повоєнний період. Це був надлишок. І люди нарешті могли собі дозволити цей надлишок. Суцільна кристалічна необхідність відпала, і в цьому крилися найважливіші зміни.
Річковий вокзал прикрасили прекрасними мозаїками, ну майже фресками, тих таки спортсменів, і ті фрески навіть не мали ідеологічного характеру.
* * *Не забували й про культурно-мистецькі заходи. Театральне життя буяло різнобарвям. Вкотре ішов безсмертний балет Чайковського «Лебедине озеро», у якому партію Одетти-Оділії блискуче виконувала народна артистка УРСР Олена Потапова. Як не дивно, в минулому, 1959 році, її відпустили на гастролі в США і Канаду. І, як не дивно, вона не лише повернулася назад до Радянського Союзу, а й отримала звання народної.
Усі театри активно готувалися до Декади української літератури й мистецтва в Москві. Багато говорили про премєру комічної опери Сандлера «В степах України» за однойменною комедією Корнійчука. Вона прогриміла від Одеського театру опери та балету до Київського й назад. І її в першу чергу збиралися показувати московській публіці.
Минулого року в Київському театрі Івана Франка своїм «соціалістичним реалізмом» хизувалася вистава «Грані алмаза». «Розкривати героїчний пафос нашого щоденного трудового життя, показувати високе у звичайному, буденному одне з головних завдань мистецтва»[18]. Щоправда, здається вистава не потрапила на Декаду української літератури й мистецтва. Забракло їй не так ідеологічної, як методичної чистоти. Преса її постійно критикувала за занадту еклектичність і безглузде новаторство. Цим вона мене неабияк заінтригувала, і я вмовила Дуню сходити на неї.
Література також не відставала і мислила семирічними масштабами. «Ми повинні взяти зобовязання: за семирічку жодної поганої, холодної, фальшивої книжки! Як беруть зобовязання сталевари, будівельники, доярки, ланкові, шахтарі», зазначив Павло Загребельний у своїй статті в січневій «Літературній газеті» шістдесятого року.
Кіно розвивалося чи не найяскравіше. І хоча війна давно скінчилася, кінорозповіді про подвиги не давали спокою фантазії кіномитців.
Героями фільму «Спрага» Одеської кіностудії стали радянські моряки та розвідники. «Не тільки за темою, а й за своєю ідеєю, життєстверджувальним духом, картина Спрага стоїть близько до таких кінотворів, як Подвиг розвідника, Молода гвардія»,[19] писали наввипередки газети.
Усе вертілося в певному замкненому колі з поодинокими відхиленнями, однак прославлялося в періодиці як надсучасне і вкрай актуальне. А також пафосне (любили журналісти ще з часів повоєння оте слівце), ідеологічне і реалістичне. Повний набір.
* * *Тому навіть дивно, що наші космічні технології, крокуючи в ногу з побоюваннями сенатора Маккарті щодо «червоної загрози», таки не загинули разом із його печінкою від цирозу в пятдесят сьомому, а дали й справді досить відчутний поштовх до освоєння космосу[20].