ориться вдома, можна переказувати чужим людям та друзям: «Своя хата покришка». Надалі вже ніхто з діток у школі не торкався теми Бога, розкуркулення та деяких інших, щоб не нашкодити родині.
* * *
Білан Харитін, Софіїн дідусь, побудувався на хуторі неподалік від дочок Ївги і Олександри, а дочка Настя вийшла заміж у сусіднє село Чичиркозівку, за вдівця з пятьма дітьми. «І рідна мати не побивається, буває, так за дітьми, як ця мачуха», говорили люди.
Син Гнат збудував гарну хату на центральній вулиці села. Жили усі діти заможно, бо не цуралися важкої праці, біля землі ходили, як і належить хліборобам.
Із ним та з дочками й зятями трудилися на своєму таки полі, а його було не багато не мало: на Галечому 15 десятин та ще 5 лісу від Калниболот.
Мав завжди 2-3 пари коней, за якими їздив аж у сусідні губернії. Вибирав найкращі породи, і коли зявлявся в селі, то інші господарі із захватом, а хто із заздрістю дивились на Харитонових коней.
Ще був вправним пасічником і захопив цим заняттям родину, часто й управителі панського маєтку запрошували подивитись до бджолиних сімей.
І в селі майже всі шанували Харитона за те, що міцним був господарем і дітей своїх навчив любити землю і працювати на ній.
Тішився внучатами, які підростали у великій родині.
А що, Маріє, давай поставлю нову хату: он скільки в нас уже внуків, як поприходять позїжджаються усі, то й місця в хаті малувато, якось поділився думками з дружиною.
Чому ж і ні? Рід наш розпросторюється, слава Богу. Гарно зібратися усім разом за одним столом, підтримала. Не все ж тільки працювати, не покладаючи рук.
А ще покриємо ми хату не соломяними сніпками, а залізом. Я вже й придивився і прицінився, і трохи сторгувався з одним продавцем із Звенигородки.
Марія усміхнулася: питає поради, а сам уже все вирішив. Отакий у неї Харитін: до роботи завзятющий і такими ж є і їхні діти, хвалити Бога!
За літо й осінь уже стояла їхня гарна, висока і велика хата, виблискуючи під сонцем залізним дахом.
А тут, як грім з неба, вдарила революція. І пани та їх управителі виїхали з села, нашвидкуруч розпродавши своє майно.
Частина селян кинулась грабувати та розбирати маєток і все з нього тягнути по своїх хатах.
Тепер мало не щодня в селі гули бджолиним вуликом сходки.
Забрати в хазяїв землю! лунало. Досить уже, нажилися!
Поздирати блискучі покрівлі, щоб в очі не різало нам, бідноті! гуло на сходці.
Зараз же і ходімо!
І розлючений, підбурений ненавистю, жадаючий наживи, натовп кинувся робити самосуд.
Дзвеніло на Харитоновій хаті сполохане залізо, падаючи з покрівлі на землю. Його зразу ж розтягували, хто куди міг, на свої дворища.
Заливалася слізьми злякана Марія з настраханими дочками Олександрою та Ївгою, які, почувши про те, що роблять активісти, прибігли з малими дітьми на руках.
А Харитін? На що був твердохарактерний чоловік, знепритомнів і так лежав, не в змозі підвестися на ноги, тільки тяжко стогнав.
А може, тебе зразу в труну покласти? Бачите, живе, як вареник у маслі, а труни он які приготував собі і жінці!
Ой, води бідному дайте, глумилися весело над ним ті, що зовсім ще недавно бігали до нього за всім на світі: і за пшеницею, і за кіньми, і по гроші, і за іншими найдрібнішими позичками: по сіль, по вогонь із печі.
Розтягли, розірвали покрівлю свої ж таки люди, що раптом перекинулися у хижих і лютих звірів. Добре хоч труни не порозбивали, бо й справді, як чоловікові тепер стягнутися на них?
Не побивайтеся так, тату, не в одного вас вчинили такий розбій. У людей на Зарічній забрали і всю худобу, яка була в дворі, умовляла Олександра.
А мій Оксень каже, що треба вступати до того СОЗу, бо не дадуть дихати ще й зашлють туди, звідки й вороття не буде, обізвалася дочка Ївга.
Насилу трохи піддужчав Харитін і взявся до роботи: полагодив верх на хаті, укрив її соломяними сніпками, щоб більше не муляла залізом очі ласим на чуже добро.
Хіба ж він винен, що над усе любив працю і до неї змалечку й дітей своїх привчив?
Наче підмінили чоловіка після того: став нездужати все частіше, танув на очах, як той віск на вогні.
Готовся на висилку, куркульська личино, якось прошипів пяниця сусід. У Сибіру хазяйнуватимеш. Там тепер таких, як ти, ого скільки! А твоя земелька і ліс уже народне добро!
І справді, тату, напишіть заяву до СОЗу, радила Ївга. Немає виходу, бо зашлють туди, звідки не повертаються живими.