Чи ти певен в тому, синку?
Так, тату, певен. Сховай це, доки я з армії повернуся, а тоді вже сам вирішу, що з дідовим дарунком робити.
Але ж за це кримінальна стаття!.. За ґрати сісти можна!..
Не бійся, тату, нічого не станеться.
А як дільничний інспектор з обшуком зайде?
Якщо пістолет сховати добре, то ніхто нічого не знайде. А дільничному скажеш, що дід пістолет десь викинув перед смертю. В Замчисько кинув, просто у воду! А де саме, ти не знаєш. От і все.
Ти певен, синку?
Так, певен.
Довелось зробити, як просив Владислав. У його кімнаті стояв холодильник, який відсунули убік, вирізали на цій ділянці частину однієї з мостин тут і обладнали схованку для нагана. Потім повернули холодильник на місце Вийшло надійніше, ніж у сейфі, пожартував Владислав. При цьому його очі якось дивно сяйнули
По закінченні школи юнак знов-таки повівся дивно: на відміну від переважної більшості товаришів, про вступ до будь-якого вишу навіть не думав, «відкосити» від армії теж не намагався навпаки, пішов служити охоче, немовби ніяких інших варіантів зовсім не існувало. Більше того, по закінченні строкової служби завітав до Костополя тільки для того, аби розписатися з колишньою своєю однокласницею Нелькою. А потім, замість пишного весілля влаштувавши скромну святкову вечерю для двох сімей, молодята повернулися до Туркестанського військового округу в місто Термез туди, де Владислав залишився снайпером на надстрокову військову службу. Звідти тепер і телефонували
Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, я тебе досі не чую!.. продовжував викрикувати у мікрофон слухавки Генрик Вітольдович. Як раптом з навушника різко нявкнув високий дівочий голос:
Ал-льо-о-о, Костопіль, говоріть!
Й одразу:
Тату, драстуй! Ти один чи з мамою?
Драстуй, синку! Генрик Вітольдович щосили стиснув слухавку. Я сам, мамі зле зробилося, вона лежить Як ти там?!
Отже, телевізор ви дивитеся, спокійно мовив на іншому кінці дроту Владислав. Було зрозуміло, що вони обидва змушені говорити не прямо, а лише натяками, інакше б телефоністка у будь-який момент розєднала надмірно балакучих родичів, пославшись на поганий звязок. Втім, з одного-єдиного натяку про телевізор і без того все було зрозуміло: в Афганістані сталися «відомі події», внаслідок потужної хвилі праведного народного гніву афганський лідер Амін разом з поплічниками постав перед справедливим народним судом і був страчений. А товариш Бабрак Кармаль у зверненні до афганського народу проголосив «другий етап революції».
А головне обмежений контингент радянських військ перетнув афганський кордон. З метою надання інтернаціональної допомоги братньому афганському народу. При цьому узбецьке містечко Термез було одним з пунктів, звідки висувалися наші війська
Ти ще телефонуватимеш, синку?.. обережно спитав Генрик Вітольдович. Бо якщо так, то я підготовлю маму
Навряд чи телефонуватиму. Мене відпустили подзвонити лише сьогодні. Зглянулись на мамине самопочуття.
Це означало, що
Коли твоя черга, синку?.. голос батька мимоволі здригнувся.
Не знаю, Владислав говорив спокійно і впевнено. А якби і знав, то не мав би права говорити. Сам розумієш
Так, розумію, синку.
Ну, тож поцілуй маму замість мене і скажи, щоб не хвилювалася надмірно. Все буде добре.
Синку, але ж ваше становище тепер змінилося!..
Я вже не маленький, обрізав Владислав, тож хвилюватися не варто. І останнє, що я хотів сказати: Нелька до вас скоро повернеться.
Нелька?!
Ну так! Що ж їй тут одній робити? Сам подумай.
Ну так, звичайно: син тепер в Афганістані служитиме, отож невістка повернеться додому. Все правильно.
Прийміть її. Нехай живе в моїй кімнаті, де зараз вітальня.
Звісно, синку! Про що мова?! Приймемо!..
Дякую, тату.
Синку, а чи розкаже вона?..
Однак у слухавці негайно нявкнув високий дівочий голос:
Костопіль, Костопіль, кінець звязку, розєдную.
І безнадійні короткі гудки.
«Навіть попрощатися по-людськи не дали!» роздратовано подумав Генрик Вітольдович, вішаючи слухавку на телефон. Потім подякував сусідці за оперативний виклик і пішов втішати дружину, яка лежала на їхньому дивані, уражена нападом жахливого головного болю.