Авжеж певна! Тому я продовжила розпитувати. Тоді ваша дочка зізналася, що за пару місяців до поїздки в санаторій її вжалила оса, і вона знов-таки відчула свербіж! Не одразу й не дуже сильний але відчула!..
Оса вжалила?.. батьки перезирнулися, після чого мати пригадала: А й справді, було таке. Але я, знаєте, не надала значення
А треба було надати! сердито хитнула головою Гелена Сергіївна. Бо схоже, що вашій дівчинці варто пройти обстеження. А якщо все підтвердиться тоді треба готуватися до операції.
Невже ж наша дівчинка знову ходитиме?! О-о-ой!..
Її мати розридалася. Попри те, що вони були розлучені, батько Гертруди кинувся заспокоювати колишню дружину з усією ніжністю, на яку тільки був здатен. Дивлячись на них, Гелена Сергіївна мовила стримано:
Поки не пройдено обстеження, говорити про щось занадто рано. Тим не менш повторюю: якщо мої припущення справдяться Все може бути.
* * *Восени і на початку зими Гертруді зробили декілька операцій. Але надалі їй була потрібна хороша реабілітація. Хтось потайки шепнув батькові, що найкраще пройти реабілітацію в Ізраїлі мовляв, там навіть мертвих на ноги поставити можуть
Чути це було дуже дивно, оскільки Ізраїль не просто вважався розплідником шкідливої сіоністичної ідеології та осередком міжнародного імперіалізму на Близькому Сході. На теренах СРСР не бракувало тих, кого за сталінських часів іменували «безрідними космополітами» всі вони тільки і мріяли, як би вибратися на «історичну батьківщину». А їх, відповідно, не випускали. Тоді як же випустять їх?..
Однак батька Гертруди запевнили, що все склалося, як у жартівливій пісні Висоцького «Мишко Шифман»: в Ізраїль не пускають саме тих, у кого «пята графа», а всіх інших просто залюбки! Особливо на реабілітацію після складних операцій. Щоправда, послуги клініки коштуватимуть достатньо дорого Та й «підмазати» потрібним людям доведеться ну-у-у, не без того Нарешті, летіти доведеться через Відень, оскільки прямих рейсів з Києва до Тель-Авіва немає.
Та у будь-якому разі відмінна реабілітація варта усіх тих зусиль і незручностей! Батько відповів, що ніяких грошей не пошкодує, а якщо треба то він знайде, у кого позичити. Тільки б Гертруда одужала!..
Напередодні Міднародного жіночого дня її відправили до Відня. Втративши можливість бачитися з дівчиною, Валерка відверто занудьгував. Він дуже схуд і водночас помітно витягнувся. І майже щодня писав Гертруді дуже емоційні листи. Попервах вона відповідала на кожен, потім відповіді стали приходити дедалі рідше. Дівчина скаржилася на брак часу і на необхідність ретельно виконувати всі приписи лікарів. Нарешті повідомила, що по завершенні реабілітації так чи інакше повернеться додому тоді вони й побачаться наживо. Після чого загалом припинила відповідати.
Валерка мало не плакав від розпачу, але поступово змирився
І ось одного разу пізно вночі у них пролунав телефонний дзвінок. Тато був у черговому рейсі, мама вже спала. Валерка, який сидів на кухні й перечитував «Острів скарбів» Стівенсона, відклав книжку, зняв слухавку І мало не підстрибнув від захвату, почувши дзвінкий дівочий голос:
Я повертаюся завтра, рейс о сімнадцятій тридцять з Відня.
Одразу після цього залунали короткі гудки, проте юнак пізнав цей голос. Не міг не пізнати, не міг нізащо!..
До Борисполя він примчав о третій годині дня. Увесь той час, що лишався до омріяної зустрічі, простояв на балконі другого поверху, ловлячи поглядом контури літаків, що зявлялися спочатку далеко-далеко, потім збільшувалися, збільшувалися Із завмиранням серця уявляв, як проходитиме їхня зустріч, що скаже він, що відповість вона!..
Але все це було марно. До зали прийому пасажирів разом з іншими увійшла зовсім незнайома дівчина висока, довгонога і засмагла. Ніжно поцілувала матір, стримано батька. І навіть татового шофера Сашу чмокнула в щічку
Натомість Валерці тільки недбало тицьнула руку. Потім усе сімейство Левкунів всілося в автівку і поїхало до Києва, а розгубленого юнака ніхто навіть не запросив ані приєднатися до них, ані зайти якось потім у гості. Гертруда просто забула його, як забула своє каліцтво, свій біль і хворобу. Тепер вона жила іншим оновленим життям. І схоже, що в цьому новому житті Валерці місця не було
Костопіль, пізній вечір 28 грудня 1979 року
Коли в двері постукали сусіди, Генрик Вітольдович немовби відчув, хто і з якого приводу може потурбувати їх зараз, а тому негайно скочив з-за столу, ретельно запахнув поли старенького, місцями потертого халату й кинувся відчиняти. Зі спальні долинув слабкий голос дружини: