Я зазирнула й помахала йому рукою.
Запевняю вас, казав він у слухавку, я два тижні тому передав фінансові документи директору банку, а він пообіцяв дати відповідь за тиждень
Засмаглий, сивоволосий, у потертому, але елегантному одязі, Шарль був привабливим чоловіком, що чудово почувався у свої шістдесят. Він походив зі старовинного роду ліонських аристократів. Як молодший син успадкував після смерті батьків корабель і переробив на ресторан. До того він ніколи в житті не працював, але розтринькав чи не весь спадок і розраховував, що судно його прогодує. Справи йшли кепсько, і Шарль сподівався, що я надолужу його промахи і закрию дірки в бюджеті, які йому дошкуляли. Він був чоловіком поштивим і за посмішкою приховував катастрофічність ситуації від усіх, та й від самого себе.
Я швиденько обійшла команду.
Побачивши мене іздалеку, Катель, як завжди, накинулася із питаннями. У такі миті я напружувалася. Висока й струнка тридцятирічна фарбована білявка добре знала, що має чудову фігуру, і вміла нею хизуватися. Молода карєристка завідувала рестораном. Під її керівництвом були всі офіціанти, які захоплювалися її професійністю. Мене б це тішило, якби не підозри, що вона націлилася на мою посаду. Шарль узяв Катель на роботу невдовзі після мене і аж трусився від сексуального потягу до неї. Він розхвалював їй вакансію, наобіцявши «золоті гори», зокрема сказав, що після модернізації судно стане розкішним.
Катель навісніла, що мене призначили директоркою, у той час як вона не поступалася мені ані освітою, ані компетентністю. За будь-якої нагоди вона давала зрозуміти, що мені не місце на цій посаді, а я й сама сумнівалася.
Ти не подумала попрохати Марко, сказала вона мені начальницьким голосом, щоб не горлав у мікрофон, коли оголошує відправлення?
Так, я йому скажу
Пасажири щоразу підстрибують, мов ужалені, а нібито ж приходять до нас розслабитися.
Лоцман Марко був неотесаним чоловягою років шістдесяти, від якого гидко відгонило маскулінністю. Він мене лякав, і я певна, що Катель це завважила: вона регулярно штовхала мене в його «пазурі», вимагаючи обговорити те чи те питання і знаючи, що я не буду цього робити. Їй бракувало розуму вигадати привід, від якого мені не відкрутитися. Така була в Катель улюблена розвага доводити мою некомпетентність.
І ще одне, додала вона. Треба, щоб ти прийняла рішення про Натана. Ми довго не протягнемо із цим неумійком.
Я намагалася вдати байдужість. Вона добре знала, що це я його найняла, хоч, слава Богу, про наші стосунки їй було не відомо. Звісно, він був не найкращим офіціантом, але й не найгіршим. Нарікаючи на некомпетентність Натана, Катель лиш зайвий раз наголошувала на моїй.
Вибач, мушу бігти, мене чекають, сказала я, вказуючи на заскоченого зненацька страхового агента, що хтиво зиркав на сідниці Катель.
Я пішла, картаючи себе: «І нащо я перепрошувала? З якого дива виправдовуюся перед нею?»
Я мимоволі зненавиділа Катель, і моя антипатія наростала через заздрість: я заздрила її самовпевненості й напористості, а саму мене гризли сумніви, страхи й вагання. Наша несхожість повсякчас нагадувала мені травматичний досвід у підлітковому віці. Я запросила до себе подругу з ліцею, і, коли вона пішла, тато захоплено нахвалював: «Такий сильний характер!» Я страшенно засмутилася і потай побивалася: «А я? Що ж я зробила не так? Чому не обдарована такою силою?»
Я поспіхом продовжила обхід команди, ковзаючи рукою поруччями, пошерхлими від перефарбовувань білою фарбою по іржавому металу.
У кімнаті для відпочинку було порожньо. У раковині гора брудних чашок від кави. Мене це страх як дратувало. Чому вони не миють горнятка одразу? Це ж елементарно Так і підмивало грюкнути кулаком по столу і дати їм прочухана, та менше з тим не буду кидатися на людей. Вивести винних на чисту воду було елементарно, адже горнятка були особистими у кожного свій малюнок. Та я не хотіла брати на себе роль поганого поліцейського.
У залі-ресторані, де в обшиті темним деревом стіни були вбудовані ілюмінатори, я привіталася з офіціанткою. Вона накривала столи до сніданку. Білі скатертини, приховуючи потерті стільниці, навіювали ілюзію розкоші й комфорту.
Далі я зустріла бармена Джефа мого безпосереднього підлеглого. Миршавий, білявий, ходячий клубок нервів, та водночас закоренілий оптиміст. Джеф слухав реґі й натирав до блиску раму барної дошки, де красувалася фраза дня: