Галина Вікторівна Горицька - Крижане кохання ГУЛАГу стр 8.

Дивно, але вартовий ніби оглух. Ходив уперед і назад, гупаючи своїми чоботями, але «атставіть!» більше не кричав. Ураз Гена знайшовся, що відказати, й голосно затягнув улюблену українофільську пісню бандерівців, котра в Карпатській Україні колись була за офіційний гімн. Він неї навчився у своєму «закарпатському екзилі» під глибоким прикриттям:

За сими словами, ніби підкорюючись якійсь вищій, злагодженій волі, арештанти з нижніх нар піднялися, і всі почали обіймати Гену. Потім зчинилася штовханина, і поетолюба з його мамою-міліціонером навіть намагалися побити. Щоправда, він одразу з верескливим окриком: «Други, ви що? Та це ж я на злобу дня! Перевірити героя і підтримати побратимів!» затягнув «Розпрагяйте, хлопці, коней» Усі враз заспокоїлись і кілька прямих учасників сутички, разом із поетолюбом і моцним, знову обнялися й почали гойдатися в такт руху потяга.

Саньок і Новонавернений, про яких на мить всеохоплюваного злучення українська громада купе ніби й забула, за деякий час непомітно перемістилися до краю купе й втислись у ґрати внизу. А потім злагоджено, переконані, що їм вже нічого не загрожує, почали волати чимдуж: «Ковной-конвой!». Прибігли солдати й блатарі вчинили свій другий промах: почали звинувачувати Гену в каліцтві Лиса (котрий і досі не міг отямитися і від дикого болю зламаного запястка в задусі купе був ледь притомний). І того забрали до карцеру під вдячні погляди політичних. Власне, трапилось якнайкраще для Гени: він завоював авторитет і до того ж ще й потрапив у надсприятливі умови етапування. Щось там із підлоги вякнули блатарі, зрозумівши свій промах, коли того уводили, заламавши руки, мовляв, ми «тебя найдьом, гніда».

Однак Геннадій на те вже не зважав. Відразу, опинившись у задушливій, але такій комфортній і безпечній для себе, темряві карцеру, він розслабився, і його думки вкотре полинули до дружини. Він усе думав: ну як?.. Як так могло статися: він усе життя є*бав усе, що рухається (і Наталю, звісна річ), а тепер так приголомшений її зрадою І тому ввесь свій судовий процес і весь цей етап до Сибіру він аналізував поведінку Наталі й думав про це. Картав себе. Картав себе саме тоді, коли усвідомив, як він любить її. І байдуже, що були інші, безліч інших, принадних і не дуже жіночок, розкиданих по всій території УРСР, в котрих він, мов той ізюбр у період гону, мав увійти своїм єством. Устромляв у них свій дрючок якщо коротко. А тепер ось так У його єдине кохання входить хтось інший, в ту жінку, від котрої в нього два сини. Хоча, є ще й третій, таємний

Геннадій Петрович під кінець цього вкрай виснажливого дня забився в тривожному сні й, абсолютно упевнений, що в карцері він сам один, почав розмірковувати вголос: «Я ж бачив його після параду й дав ту записку Чого ж не отримав жодного натяку на те, що він зрозумів? Що прочитав мою цидулку з тим зізнанням? Чи він соромиться мене? Мій Микола Але то пусте, пусте Він у мене сильний уже А як там Олексій? Чому я доки був поруч, так мало приділяв йому уваги?»

Розділ другий

Юний поет

Навесні траурного пятдесят третього сину майора Міністерства державної безпеки УРСР Олексію саме виповнилося вісімнадцять. Торік він закінчив школу, але так і не поступив на юридичний стопами батька, бо не добрав балів. І цьому Олексій неприховано тішився. Бо юридичний навіював на нього таку нудьгу, що навіть батькові було зрозуміло, що то зовсім не те, до чого прагнув парубок.

Батько, щоправда, паніки не зчиняв з однієї простої, однак дуже вагомої причини його не було вдома. Колишнього майора МДБ Геннадія Петровича тоді вже відправили по етапу до Горлагу[7] за примарним звинуваченням у недонесенні про зраду, що готується[8]. Дивина та й годі. Тоді, по смерті Сталіна, саме оголосили всенародну амністію, а його, держбезпеківця, все одно відправили до Норильська. І таке буває

Мати Олексія плакала, але якось так тихо (під ніжною опікою сусіда). Слава Богу, не голосила. Син і сам сумував, звісно, заспокоюючи молодшого, котрий ревів, але якось так не дуже