А на іншій лекції, Гено, тебе наущали: якщо ти не знаєш, як поводитися і де свій, а де чужий, мовчи, як риба. Зціпи зуби. Інші, мабуть, також через цю саму причину не видають членороздільних звуків, тільки (бо втома дається взнаки) починають потроху співати. І ті пісні їх видають із головою
* * *У кутку біля ґрат тихо заскиглив якийсь дебелий, моцний чоловяга в дуже брудній вишиванці. Обдертий, зморений Гені ще подумалось: «Ото ще враг народу, їй-бо» Та й інші разом із колишнім, розжалуваним чекістом не видавалися грізними ворогами СРСР, хоча, принаймні, не скиглили, як той. В основному (благо, місця було достатньо) поперемінно спускалися сидіти навпочіпки, притуляючись спинами до металу холодних ґрат вагону. Випростати ноги місця не завжди вистачало А тим часом моцний ридав, як дівка, довго, протяжно І все намагався виглянути в маленьке заґратоване етапне віконечко через тіла інших. Гена рефлекторно напружив мязи він знав, ось зараз почнеться. Бо той моцний то є першою слабкою ланкою, і сильніші, ті, котрі гадають, що вони домінантні, спробують із нього почати свою розправу в купе. Невдовзі так і сталося.
Ніби за командою, синхронно, з третьої, найнепрестижнішої полиці (себто нар) на другу повз Гену, а потім вниз ловко спустилися двоє. Вони були в майках, дебелі, з воловими шиями та поглядами урок[6], зовсім не замучені, ніби й не було допитів і побиття перед судом (і таки не було, бо з кримінальників не вибивали зізнання, як із політичних, їх просто засуджували й увязнювали, а перед тим як етапувати, ще дружини й родичі встигали їх підгодувати, передачки всунути крізь ґрати). Ті мурчики з верхніх нар були жирні і гедоністичні (не обовязково тілом, іноді просто серцем), а головне наскрізь пропащі. Десь такі, як чекісти, тільки з іншого кінця однієї й тієї самої лінії. Прямої лінії партії.
Один потягнувся так, що напялася до рипіння на його грудях біло-сіра брудна майка, і тріснули кісточки всередині тіла. Враз повітря в купе напружилось, якось зупинилось. Урка процідив крізь зціплені зуби: «Нє по понятіям пойош, фраєрок. Вмажем ему, Саньок?» (Це вже звертаючись до свого колеги, котрий також розминав своє залежене тіло, роблячи легку гімнастику: тулуб вліво-вправо).
Саньок, перейшовши до наступних «ранкових вправ» нахилів руками до протилежних нижніх кінцівок, наступив на стегно того зека, що сидів у проході між нижніми полицями. Геннадій Петрович зауважив, що ті шестеро (по троє на кожній полиці внизу), всі як один, ураз удали, що сплять глибоким сном. Саньок тим часом проспівав шепеляво: «А чьо ж, брат, могьом. Лаз пошло такоє дєло», за сим він рвонув сорочку на зеку, що скиглив від болю, котрому придушив ногу, й оголив його груди. На них виявилися наколка: «О, смотрі, Ліс, он тоже наш!» Ногу того, «нашого», негайно відпустили, і вже всі троє, немов щойно возєднані єдинокровні брати після довгої розлуки, синхронно та хижо озирнулися, нишпорячи поглядом по нижніх полицях. Геннадій Петрович затамував подих. Він також подивився на ті полиці й зрозумів: більше блатних немає внизу. Ті шестеро тіл, мабуть, обливаються зараз страхітливим потом і притишують тяжке дихання та торохкотіння серця, аби тільки не виказати себе, і щоб раптом не виявилося, що той, котрий живе «нє по понятіям», ненароком був не він.
Усе сталося карколомно швидко, якихось пів хвилини, ну, може, секунд сорок пройшло з того моменту, як урки з небес спустилися на землю обітовану чинити свій суд. Однак колишньому чекісту це не заважало аналізувати. Він звик у будь-яких умовах, навіть надлюдських або ж і дуже комфортних, завжди все аналізувати й ухвалювати дрібні та не дуже рішення. Доки секунду троє блатних роззиралися по нижньому царству, той навіть згадав, як на лекції з психосоматики на курсах підвищення кваліфікації (в тому ж таки ще тоді рідному йому МДБ) їм, чекістам, розповідали, що є два типи людей: ті, котрі вічно, як той двигун нескінченного згоряння, раз за разом усе життя ухвалюють рішення, та ті, інші (або так другі), люди, котрі найбільше у своєму житті не хочуть щось вирішувати й найбільше в тому ж таки житті воліють, аби вирішували за них. Вони полюбляють скиглити, звинувачувати в усьому долю, несприятливі обставини, хоча насправді (і після юридичного Геннадій Петрович із цим твердженням погоджувався на всі сто) ніяких інших, кращих, золотих часів не було й не буде. Просто не існує. Бо історія циклічна, і її повторюваність вбивча. Завжди були, будуть і є бідні та багаті; розумні й ті, що не хочуть аналізувати; урки й інтелігенти; пристосуванці та ті, що змінюють обставини під себе Про все це Гена згадав за якихось секунд пять, доки урки внизу повільно всіх роздивлялися. Він розумів вони шукають «своїх». Створюють «клан». Адже ще невідомо скільки їхати (вязням не казали, у який табір їх везуть, і етап завжди був засекреченим. Ну майже тобі казкова така подорож у новорічну країну позамежжя бо майже завжди кудись туди: в сибірські, новорічні, морози). А ще ж треба вижити ось у цій ось казковій подорожі. Пережити. Віджати в слабших воду, комфортніші місця.