Здоров, Олексію! Давно не бачились. Батько з відрядження не повернувся? як завжди приязно й прямо в лоба почав молодий лейтенант.
Юнак потупив очі й почав грати жовнами. Потім відказав непевно: «Нє, не повернувся» і зазирнув Миколі у вічі, ніби там сподівався знайти відповідь на якесь запитання, що давно тривожило його. «Дивний парубок подумав звязківець. Бракує йому, либонь, батьківської підтримки» і тільки знизав плечима.
А я ось на випускному Галі. Памятаєш мою Галю?..
Микола дивився на блідого Олексія і вже не радий був, що першим заговорив до нього. Бо той постійно відводив погляд і був якимось нелюдимим. Ніби й на цьому світі, і в потойбіччі водночас. Однак за цими словами його двоюрідний брат пожвавішав:
На випускному? То вона Драгоманова закінчила? Української мови й літератури?
Педагогічний. На мовно-літературний поступила в сорок девятому, однак мачуха не пустила, бо не було кому за неї відробляти трудодні в колгоспі, а потім уже на педагогічний наступного року.
А-а втративши інтерес, протягнув Олексій. Потім за якимось часом ніби взяв себе в руки, зауважив: Миколо, не чув від тебе такої гарної вимови. Ти ж з батьком здебільшого російською
Тільки російською, уточнив військовий.
А чому? зазирнув у вічі юнак. Ви ж бо з одного села з-під Житомира. Хіба там заведено російською?
Та нє Розвів руками Микола. Всі тільки українською розмовляють, але як потрапиш до столиці, то мусиш окультурюватися, хіба ні? То ж мова селянства українська. Російська якась більш інтелігентна, чи що?
Микола точно не знав, як висловити своє ставлення до російської. Але він був незлобливий і не протестував щодо домінантності російської в усіх республіках.
А вдома з Галею якою..? поцікавився Олексій.
Та звісно ж, що тільки рідною! Вигукнув Микола і щиросердно розсміявся, поклавши руку на плече двоюрідному брату.
Той видихнув, якось йому легше стало (то спостережливий звязківець у пів ока зауважив). Тим часом підійшла Галя, закінчивши з позуванням для групових світлин. Як завше, трохи хмурила свої крила-брови, вилискуючи цупкими темно-синіми очима. Одним тільки їхнім поглядом поцікавилася в чоловіка: «То хто?», Микола з відповіддю не забарився:
Знайомтеся. Моя дружина Галина Григорівна, а це мій двоюрідний брат Олексій Геннадійович, із батьком котрого я б тебе залюбки познайомив, кохана, якби він не перебував у довгостроковому відрядженні.
Фу, як офіціозно, поморщила носика дівчина.
Ну так, а що? почав було виправдовуватись Микола, але зненацька його перебив Олексій:
Годі вам, милі чубляться тільки тішаться, і, до речі, в родині у нас також заведено українською, тому я абітурієнт вашого вишу, пані Галино. Того факультету, на котрий вам пощастило поступити в сорок девятому. Правильно? Кивнув запитально до Миколи Олексій. Продовжу, можна сказати, сімейну традицію, парубок весело підморгнув. Приходьте завтра на вечерю. Мама зрадіє.
«Ох, не думаю я, що та мама зрадіє, враховуючи, як пані Наталя мене зустрічала після зникнення дядька» подумав про себе Микола, однак, погодився. Таку нагоду нарешті все розвідати втрачати не можна було.
* * *У квартирі було вогко і якось не затишно. Так, ніби дядько разом із собою забрав увесь той невловимий флер, притаманний цьому радянському житлу, що робив його схожим на французькі апартаменти. Ніби разом із Геннадієм Петровичем пішло геть усе те, з рогу достатку, матеріальне й не зовсім, однак відчуття, що золоті часи ще не минулися. Все ще попереду.
Микола Ахтимонович уважно роздивлявся навсібіч. Тітка привітна, однак, як завжди сама собі на розумі й ніколи ти напевне не знаєш, чи щира вона. Квартира була такою самою, як і раніше. Хіба що не було домоправительки та таці, котру б вона принадно викочувала на середину вітальні з усілякими нечуваними для голодного Києва наїдками. «Хоча чому ж голодного?» почав розмірковувати молодий чоловік. Це в нас із Галею нічого за душею немає. Але ж є і ще інші». І хоча ця думка явно суперечила ідеї соціальної рівності радянської держави, військовий (як, власне, і в разі з українською мовою) не став давати їй оцінку й таким чином зароджувати зерно протиріччя всередині себе. Можливо, це була найбільша його принада: не оцінювати те, що варто було залишити поза межею людських координат. Собі дорожче.