Боже! проголосив цей апостол витривалості. Яке охляле покоління вийшло з наших чересел! Коли мені було шістнадцять років, я жартома підіймав такі речі.
Ви забули, дядю, швидко зауважив Кіт, що я не ріс на ведмедині.
Я жартома підійматиму їх і в шістдесят років.
Ви мусите це мені показати.
Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років. Проте він нахилився над мішком, схопив його рукою, розгойдав, швидко підкинув і випростався, перекинувши мішок із борошном собі на плечі.
Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.
Кіт із пошаною зняв свого капелюха.
Ви, диво, дядю, блискуче диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цієї спритности?
Джон Беллю знизав плечима.
Ти накиваєш пятами раніше, ніж ми звідси вирушимо.
Не бійтеся, простогнав Кіт. Там ОТара лев лютий. Я ніколи не повернуся назад, поки маю снагу.
IIIЗ першим пакунком Кітові повелося добре. До місця їм пощастило найняти індіянів, щоб перенести дві тисячі пятсот фунтів поклажі. Проте, починаючи з цього місця, мусили працювати їхні власні спини. Вони надумали просуватися вперед щодня на одну милю. Це здавалося легким на папері. Джон Беллю лишався в таборі куховарити, а тому не мав змоги перенести більше за одного випадкового пакунка на день. Тож на долю кожного із трьох молодих хлопців припадало нести вісімсот фунтів щодня, посуваючись на одну милю вперед.
Якщо робити пятдесятифунтові пакунки, то вийде щоденна прохідка на шістнадцять миль із поклажею, та пятнадцять миль порожняком, бо останній раз ми не вертатимемося, зробив Кіт приємний винахід. Вісімдесятифунтові пакунки потребуватимуть щоденної прохідки у девятнадцять миль, а стофунтові тільки в пятнадцять.
Я не охочий ходити, сказав Кіт. Тому я носитиму по сто фунтів.
Він зловив неймовірну посмішку на дядьковому обличчі й швидко додав:
Звичайно, я буду до цього привчатися. Навчаються ж люди ходити на кодолі та робити фокуси. Я почну з пятдесяти.
Він почав і, весело сміючись, побіг підтюпцем уздовж шляху. Скинувши мішок на першому привалі, він повернувся назад. Це було легше, ніж він думав. Проте дві милі вже стерли тоненький покрівець його сили й оголили кволість, що ховалась під ним. Його другий пакунок важив шістдесят пять фунтів. Це було набагато важче, і він уже не біг. Кілька разів, наслідуючи звичай усіх носіїв, він сідав на землю, спираючись пакунком на скелю або на пень. За третім пакунком він зробився зовсім сміливий: підвязав ременями девяностопятифунтовий мішок із бобами і вирушив. Пройшовши сто ярдів, став себе почувати знесиленим. Сів і обтер піт з обличчя.
Невеличкі переходи і невеличкі відпочинки, пробубонів він. Так буде ліпше.
Іноді він не міг зробити й сотні ярдів, і щоразу з великим зусиллям спинався на ноги для другого невеликого переходу. Його пакунок виразно важчав. Він засапався, і з нього струмками стікав піт. Не пройшовши й чверть милі, зідрав із себе вовняну сорочку і почепив її на дерево. Трохи далі скинув свого капелюха. Доходячи пів милі, він гадав, що йому кінець прийшов. Ніколи у своєму житті він не напружував так своїх сил і знав, що тут йому край. Коли сів віддихати, його уважний погляд спинився на величезному пістолі та важкому поясі з патронами.
Десятифунтове опудало! глузливо посміхнувся він, відстібуючи пояса.
Не потурбувався навіть повісити це на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв проплив повз нього, він помітив, що й інші «чечако» почали кидати свої пістолі.
Його невеличкі переходи все меншали. Часом він не міг проволоктися більше, як сто футів, і тоді зловісні удари серця, що віддавалися у вухах та колінах, що тремтіли від знесилля, примушували його відпочивати. А відпочинки раз у раз більшали. Проте розум його працював. Перенесення було двадцять вісім миль, і воно займало так багато днів. І все ж таки, як-не-як, а це була найлегша частина дороги.
Почекайте, як дістанетеся до Чількута, казали йому інші, коли вони, спочиваючи, розмовляли, то там дряпатиметесь і руками, і ногами.
Не буде ніякого Чількута, відповів Кіт. Принаймні для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моїй маленькій домовині під мохом.
Він підковзнувся, і страшне зусилля утриматися на ногах злякало його. Він відчув, наче щось у середині йому відірвалося.