За нормальних умов він напевне склав би цей іспит, але в отакому душевному й фізичному стані про це й мріяти не доводилося. Отже, він поклав голову на руки й у такій позі наважився чекати, доки скінчиться і цей іспит Підвівши на хвилинку голову, щоб глянути на годинника, він несподівано зустрівся очима з Бессі, яка перелякано дивилася на нього з того краю класу, де сиділи дівчатка. Від цього на душі йому ще погіршало. І чого вона допікає своїми турботами? Най її не обходить його доля, вона ж складе собі іспит, ну й край!.. Чого ж допікати? Джо гнівно глянув на сестру й знов уткнув обличчя в руки. Аж коли опівдні задзеленчав дзвоник, він так само подав чистого аркуша й пішов із кімнати разом з усіма.
Фред, Чарлі й Джо снідали завжди на подвірї, де в них був свій улюблений куточок. Проте саме сьогодні, як навмисне, в цьому місці скупчилось щось зо два десятки хлопчаків зі своїми сніданками. Дуже не сподобалося це Джо. До його настрою й фізичного почуття надто вже не пасував вінок героя. Голова дуже боліла, невдача на іспитах турбувала; і ще не до дна спорожнив він чашу.
На Фреда та Чарлі просто таки гнівався. Ще ж пак?! Скрекочуть, як ті сороки! Про всі вчорашні пригоди розповіли, вихваляючи його героїчні вчинки!.. А до решти товаришів, що із заздрим захопленням слухають їхні оповідання, ставляться із якоюсь тобі погордою. Спроби всіх розвязати язика йому самому були ні до чого! Він лише бурчав щось нерозбірне у відповідь на всі допитування або кидав «так» чи «ні», щоб відкараскатися!
Одне, чого він бажав, це бути десь далеко на самоті, упасти на траву й пригорнувшись до лона землі, забути про всі болі, прикрості й турботи. Він пішов із подвіря, щоб тільки не бути серед товаришів, але кілька хлопців увязалося слідком за ним. Лише гордість примусила його стриматися й не гукнути на цих остобісілих хлопців, щоб вони йшли собі геть од нього, дали йому спокій!.. Розпач і огида до товаришів заклубочилися у серці, а тоді раптом блискавицею шугнула думка: адже ж він знає, що не складе жоднісінького іспиту, так навіщо ж наражати себе на зайві тортури?! Під враженням хвилини склалося його рішення.
Він попростував до воріт і вийшов на вулицю. Здивовані школярі, що йшли слідком за своїм героєм, зупинилися, а він, попрямувавши далі, завернув за ріг і зник їм з очей.
Деякий час ішов він без мети, аж дістався до кабельного трамвая. Вагон стояв на зупинці й випускав пасажирів; він мав рушати вниз. Джо вскочив у відкрите купе й забився аж у куток.
Не зогледівся Джо, як вагонетка, збігши згори й досягши кінцевого пункту, уже й почала знов завертати угору. Отож він швидко зіскочив. Просто перед ним бовваніла величезна будова понтонного перевозу. Виходить, що він, нічого не бачивши й не чувши, проїхав крізь найбучніший квартал Сан-Франциска, де клекотіло ділове життя. Годинник на башті поронного будинку показував десять хвилин на другу, цебто за пять хвилин мав відпливати понтонний човен. Не маючи найменшої уяви, куди саме він поїде, Джо купив за десять центів квитка, зайшов на чардак і незабаром плив уже затокою, простуючи до гарненького, невеличкого міста Окленда.
За годину, так само не здаючи собі справи, нащо це він робить і що буде далі, Джо опинився на Оклендській корабельні. З того місця, де він сидів, прихиливши гарячу голову до якогось стовпа, видко було чардаки кількох вітрильників, навколо яких стовбичила ціла купа цікавого люду. Це притягло й хлопцеву увагу.
Там було чотири вітрильники, і Джо міг навіть перечитати їхні назви. На кормі першого, що стояв найближче до нього, великими зеленими літерами значилося: «Привид». Три інші мали назви: «Примха», «Цариця Острейок» та «Летючий Голландець».
На кожному містилася посередині каюта з невеличким димарем. З «Привидового» димаря здіймавсь угору дим. Двері з каюти цього вітрильника й горішнє вікно були навстіж відчинені. Отже, видко було, що там коло печі порається матрос-юнак. Узутий він був у високі маринарські чоботи, одягнений у сині штани й темну вовняну сорочку. Рукави закасав він по лікті, і видко було, що мускулясті руки від сонця стали смагляві, як бронза. Матрос підвів голову таке саме смугляве й бронзове було і його обличчя.
З каюти тягло приємним ароматом кави й бобів, що кипіли в металевім казаночку. Кухар саме поставив до вогню пательню з покраяним на дрібні шматочки салом і, як воно зашкварчало, кинув туди великого біфштекса.
Пораючись отак, він без угавку балакав зі своїм товаришем. Той був на чардаку й увесь час, витягаючи з моря цебри води, поливав купи острейок, навалені скрізь. Скінчивши свою роботу, він закрив острейки мокрими лантухами, пішов до каюти й сів край невеличкого столу, де кухар тим часом устиг злагодити, що треба, до обіду. Відтак обидва завзято заходилися коло їжі.