Попрощавшись із челяддю, дівчина знову пішла лісом, через балку. Тут, серед хащів і лапатої папороті, вона почувалася щасливою. На пагорбі над річкою росла велика верба, уся покручена та вивернута з корінням. Таке дерево односельці називали кракотою або виворотнем. Казали, що під ним жив сам чорт. І хоч Євка чорта боялася, але дерево було таким розлогим і зручним, що гріх було не залізти. До того ж згори світ завжди здавався інакшим.
Дівчина довго сиділа, милуючись рівним плесом і призахідними променями, що вигравали на її хвилях. Аж раптом побачила косулю, що прийшла до водопою. Струнка тварина з маленькими рогами й настовбиченими вухами уважно зогледілась довкола, але принишклу Євку на дереві не помітила. Вона повагом підійшла до води, усе ще сторожко зиркаючи своїми по-дитячому великими очима.
Раптом у повітрі пронеслась стріла, за нею друга, третя. Косуля впала на траву. Її очі благали про допомогу, але було вже запізно. До косулі підійшов хлопчик, на півголови від неї вищий. Вдягнутий він був у довгу чорну сорочку, яку носять татари, і сірі шаровари. Густе чорне волосся його було розтріпане, стирчало в усі боки й падало на очі, закриваючи від Євки його обличчя.
Від несподіванки дівчина тихенько скрикнула, ледь втримуючись на дереві. Юнак повернув на неї голову, і Євка розгледіла його красиве смагляве лице, тонкий ніс і розкосі чорні очі, що хижо дивилися в її бік.
Хлопець знову взявся за лук, і Євка миттю підняла руки над головою, мало не зриваючись із гілки. Її переляканий погляд переходив від мисливця до його здобичі. Євка вже не знала, кого їй було шкода більше себе, якщо хлопець вирішить підстрелити її, чи бідну тварину.
Юнак лише скривився, стискаючи губи, і, повернувшись до косулі, випустив іще одну стрілу, щоб добити тварину.
Господи! викрикнула Євка з жахом. Ти її убив!
Хлопець мовчки перевів погляд на юнку, підіймаючи вгору густу чорну брову.
Це панський ліс! Тут не можна полювати! випалила дівчина й пошкодувала, що не промовчала.
Але незнайомець лише вишкірився і, зваливши собі на спину тушу, щез у хащах.
Ранок понеділка починався, як звичайно.
Наталко, піди шуліку від курчат нажени! Та щоб тобі провалитися, Олено, дитя, ти можеш вбиратися швидше?! Уже он Степанова з дочкою в поле пішла, а ми все ще в хаті ніжимося! Диви, усі білоручками, наче наша Дунька, станемо!
Закутана в хустку мати, кругла, наче калач, уже однією ногою стояла на перелазі.
Оленко, донечко моя, це ж тобі замість Дуньки тепер череду гнати доводиться! похитала головою Стешка, спостерігаючи, як Олена виганяє корову через ворота.
Та відчепись ти вже від Дуньки, не стерпів брат Максим. Ти ж сама її в палац сторгувала, так чого тепер життя їй не даєш?
Я сторгувала? Це я сторгувала?! Люди добрі, дивіться, хто на матір рідну голос підіймає! Наталко, та годі тобі баблятися вже, ніяк не наумивається вона! Скоро дірку в щоці протреш!
Євка стояла в самому кутку двору, під рясним кущем калини, і чистила свої черевики. На голову вона вже закрутила подаровану Веселиною хустку, і її думки були про те, які гарні мають бути червоні маки на зеленому тлі хустки.
Нехай собі лається. У неї ж всередині є сталевий кілочок. А його нелегко зламати.
Євка йшла по вулиці, милуючись сама собою. І свитка сиза з галунами, і спідниця строката, і запаска біла. Та й сама вона не така вже й страшна, як каже її мамка. Карі очі, довгі чорні вії й високі брови усе на місці. А що зростом невелика та худюща то їй лише тринадцять літ, ще буде час і грудям вирости, і стегнам.
Так дійшла вона до палацу, змахуючи з придорожніх кущів залишки ранкового туману.
Дунько! Чи як тебе там, Євко, що ти плентаєшся? Хіба не знаєш, що вчора господар приїхав? прикрикнула на неї Марія, місячи хліб на кухні.
Не знаю байдуже знизала плечима Євка. А що мені до того?
Він усю челядь за сніданком збирає. Має про щось із нами говорити, підморгнула Оксана. Ну, чого стоїш соляним стовпом? Іди панночку будити!
Уся челядь і пахолки зібралися в обідній залі, вишикувавшись попід стіною. Євка вперше була тут і з цікавістю розглядала ліпнину на стелі й коштовні турецькі килими. Посеред зали стояв довгий стіл і дванадцять вишуканих деревяних стільців. Нарешті до зали зайшла панська родина: княгиня під руку з Іллею, Марта, Ярема та пан учитель. Вони сіли навколо столу, нічого не торкаючись до приходу пана Вітовського.