Озираючись тепер на минуле, я згадую, що Пітер здивувався. Він до половини налив другу шклянку й посунув її через стіл. Увесь холонучи з жаху, у відчаї від цієї пригоди, що трапилася зі мною, я вихилив другу шклянку так само, як і першу. Цього було вже занадто для Пітера. Він мусив іншим показати диво-дитину, яку він знайшов. Пітер покликав Домініка, молодого вусатого італійця, щоб подивився на мене. Цього разу мені дали повну шклянку. Чого тільки не зробиш, щоб урятувати життя. Я весь скорчився, переміг нудоту, що підступала мені до горла, та вихилив вино.
Домінік ніколи не бачив такої геройської дитини. Двічі він наливав шклянку, щоразу по вінця, та стежив, як вино зникало у мене в горлі. Мої надзвичайні здібності притягли увагу. Середнього віку італійці-хлібороби, старі селяни, які не знали англійської мови та не танцювали з дівчатами-ірландками, оточили мене. Вони були смугляві, дикі на вигляд, в червоних сорочках, підперезаних поясами, за якими я знав; стреміли ножі. Вони оточили мене, наче зграя піратів, а Пітер та Домінік демонстрували мене.
Якби я мав не таку буйну уяву, або був дурнішим, або дуже упертим, я б ніколи не опинився в такому поганому становищі. А парубки й дівчата, з якими я прийшов, танцювали собі й не могли врятувати мене від лиха. Як багато я пив. я не знаю. В спогадах моїх залишилася тільки така картина: я серед цілого натовпу головорізів, де моя агонія страху триває цілу вічність; шклянки з червоним вином, що нема їм кінця-краю раз у раз мені підсовують через деревяний, вином залитий стіл, а я виливаю їх у своє обпалене горло. Хоч і погане вино, але ніж у спину ще гірше. Хоч там як, а я хочу лишитися живий.
Озираючись назад з моїм теперішнім досвідом пяниці, я знаю, чому я тоді не впав непритомний на стіл. Я вже казав, що весь похолов від страху. Страх мене паралізував. Єдине, що я міг робити це раз у раз вихиляти чарку за чаркою. Я був нерухомий приймач для тої безмірної кількості вина. Воно інертно вливалося в мій від жаху інертний шлунок. Я надто перелякався, а тому шлунок не повертав отрути назад. А весь цей гурт італійців дивився та дивувався з феноменальної дитини, яка з байдужістю автомата пила вино. Не буде хвастощами з мого боку, коли я візьму на себе сміливість сказати, що вони справді ніколи не бачили такого.
Час настав вирушати. Пяні вибрики парубків призвели до того, що більшість розважливих дівчат почали збиратися додому. Я опинився біля дверей, поруч з моєю маленькою дівчиною. Вона не мала мого досвіду і була твереза. Її дуже тішило, як хлопці, коливаючись, намагалися йти поруч зі своїми дівчатами, і вона почала удавати їх. Мені гра сподобалася, і я теж почав по-пяному хитатися. Але вона не пила вина, тоді як мені випите вино зразу вдарило у голову. Я відразу більше скидався на пяного, ніж вона. Я здивувався, побачивши парубка, який пройшов, хитаючись, кілька десятків кроків, а тоді спинився обіч шляху, поважно утупивши очі в рівчак. Так само поважно, глибокодумно поміркувавши з хвилину, він упав туди. Мені це було смішно до болю. Я наблизився до рівчака і спинився з краю. Очутився я тоді, коли дівчата зі стурбованими обличчями витягали мене з рівчака.
Мені вже не хотілося бавитися в пяного. Мене вже це не смішило. Перед очима мені все пошило. Широко роззявивши рота, я хапав повітря. Дівчата вели мене, з обох боків тримаючи за руки, але ноги мені підгиналися. Алкоголь, що я випив, мов довбнею, бив мені у серце та в голову. Якби я був квола дитина, то напевне не вижив би. Я й так був тоді так близько до смерті, що переляканим дівчатам це й не снилося. Я чув, як вони сперечалися, обвинувачуючи одна одну. Деякі з них почали плакати, бо стало їм шкода і себе, і мене, а також обурювалися вони на поведінку своїх товаришів. Але мене це не цікавило. Я задихався й хапав повітря. Іти це була для мене мука. Від ходи я ще гірше задихався. Дівчата примушували мене йти, а додому було чотири милі. Я пригадую, що бачив затуманеними очима маленький місток через шлях, здавався він десь страшенно далеко, дарма, що до нього не було й сотні футів. Дійшовши, я впав на спину, хапаючи ротом повітря. Дівчата намагалися підвести мене, але я був безпорадний та задихався. На їхні перелякані крики надійшов Ларі, пяний юнак років сімнадцяти. Він спробував очутити мене, стрибаючи у мене на грудях. Я невиразно пригадую це, пригадую лемент дівчат, які вовтузилися з ним, одтягаючи його геть. Далі я вже не памятав нічого; потім мені казали, що Ларі, скотившись під міст, проспав там цілісіньку ніч.