Але я заплатив за це. Хворів днів зо два. Руки мені гноїлися та боліли, бо я їх вразив об палі. З тиждень нічого не міг робити, навіть, одягатися й роздягатися було для мене цілою мукою.
Я заприсягся: більш ніколи! Для такої забави шкода й світла світити. Занадто вже тяжко треба розплачуватись. Я не мав докорів сумління, огида була чисто фізична. Хвилини захоплення не варті годин огиди та страждань.
Почавши знов їздити човном, я обминав Айдлера, тримався по той бік протоки. Скоті зник. Гарпунер був ще там, але я його уникав. Одного разу, коли він зліз на берег, де приставали човни, я заховався, щоб він не побачив; боявся, що він запропонує випити, що в кишені у нього, може, повна пляшка віскі.
Пияцтво на Айдлері барвистим струмом влилося в моє одноманітне життя, і в цьому чари Зеленого Змія. Я не міг забути цієї гульні. Спогади мої раз у раз поверталися до неї. Я згадував подробиці. Я побачив пружини, що керують вчинками людськими. Згадав, як Скоті плакав над своєю негідністю та лихом, що заподіяв у Единбурзі своїй матері, яка була з панів. Гарпунер оповів мені жахливі й дивні речі про себе. Я довідався, що є сила спокус у житті, досі мені не відомому. Я вже увійшов до того життя, як і ті двоє хлопців, які пили зі мною. Я зазирнув був у людську душу. Зазирнув у свою власну душу і побачив у ній незбагненну велич і потугу.
Так, то був день понад усі дні! Спогад про нього витавровано в моєму мозку. Але ціна, що я заплатив, надто висока. Я відмовився грати й платити та повернувся до тягучок та «гарматних набоїв». Все здорове та нормальне в моєму тілі гнало мене геть від алкоголю. Горілка була мені не до смаку. Питво було гидке. Але, незважаючи на це, обставини раз у раз привертали мене знов до Зеленого Змія, знов і знов; і минуло багато років, аж настав такий час, що я шукав і знаходив Зеленого Змія всюди, де було товариство. Шукав його й радісно вітав, як приятеля й доброчинця. А разом гидував ним і ненавидів його. Так, чудний він приятель, отой Зелений Змій!
VII
Мені тільки минуло пятнадцять років, а я вже працював на консервній фабриці. Місяць у місяць я працював щонайменше десять годин на добу. Коли додати до десятьох годин тяжкої праці біля машини годину на обід, проходку з дому на роботу та назад, час, потрібний, щоб одягнутися та поснідати вранці, повечеряти та лягти спати ввечері, то з усіх двадцяти чотирьох годин ледве чи лишиться девять годин сну, потрібного здоровому юнакові. Але коли я вже лежав у ліжку, й очі мені склепалися від утоми, я все ж таки знаходив трохи часу, щоб почитати.
Та часто бувало так, що я кінчав роботу опівночі, а то працював без перерви по вісімнадцять і по двадцять годин. Одного разу я проробив біля машини поспіль тридцять шість годин. А бувало, що цілими тижнями я не кінчав праці раніш одинадцятої години вечора, приходив додому та лягав спати о пів на першу, і мене будили о пів на шосту вранці, щоб міг встигнути одягнутися, попоїсти та бути біля машини до гудка, о сьомій годині.
Тоді я не міг урвати й хвилинки для любих моєму серцю книжок. І що спільного мав Зелений Змій з юнаком, якому ледве минуло пятнадцять років та який завзято й стоїчно працює? О, багато спільного! От зараз я поясню вам. Я питав тоді сам себе: та невже ж увесь зміст життя в тому, щоби бути робочою худобою? Жодна коняка в Окленді не працювала стільки, як я. Таке життя зовсім не цікавить мене. Я згадав за мого човна, що стояв без діла біля пристані, обростаючи мушлями. Згадав свіжий морський вітер, який щодня подував над затокою; схід та захід сонця, якого я тепер ніколи не бачив; солоні пахощі моря, що лоскотали мені ніздрі; кусючий дотик солоної води до мого тіла, коли купався; згадав усю дивну красу багатого, заказаного мені тепер світу. Був єдиний шлях спекатися моєї убивчої праці: податися на море. Здобувати там собі хліб. Але шляхи, що ведуть до моря, ведуть неминуче й до Зеленого Змія. Тоді я не знав цього. Але коли дізнався, у мене вистачило мужності не вертатися знову до скотячої праці біля машини.
Я хотів бути там, де віє вітер пригод. А вітер пригод надимає вітрила шлюпам устричних піратів у затоці Сан-Франциско. Він жене їх від устричних лігвищ на мілинах, на які вони нападають вночі, до набережної міста, куди сходяться вранці, щоб закуповувати, торговці та власники салунів. Кожний наскок на устричне лігвище вважається за карний злочин, і карають за нього увязненням, смугастою одежею та кайданами. Але що з того? Люди у смугастій одежі працюють далеко менше, ніж я біля машини. І незрівнянно більше романтики в тому, щоби бути устричним піратом та вязнем, аніж рабом машини. А поза всім у мені говорила юність та любов до романтики й пригод.