І в цій темній ямі, створеній людською жорстокістю, від камери до камери, припавши устами до залізних грат, сорок довічно засуджених урочисто заприсяглисья говорити саму лише правду. Проте мало користі принесла їм і правда. О девятій годині вранці прийшли тюремники, ці наймані кати, що їм платять порядні, ошатні громадяни; прийшли наїджені та виспані й накинулися на нас, не давши нам не те що поснідати, а навіть і краплі води. А в скатованих людей, звичайно, буває гарячка. Не знаю, читачу, чи можеш ти хоч невиразно уявити собі, що то таке скатована людина? Проте я не пояснюватиму, досить тобі знати, що ці скатовані люди в гарячці валялися сім годин, не маючи й краплі води.
О девятій годині, як я вже казав, прийшла варта, кілька чоловік, та більше й не треба було. Вони ж бо відмикали камери по одній. Усі були озброєні дрючками з загостреними кінцями дуже сподобна зброя, щоб дисциплінувати немічну людину.
Відмикаючи одну по одній камери, вони били й катували вязнів. Вони були справедливі: я, так само, як й інші, дістав те, що мені належало. Це був тільки початок, так би мовити, передмова до допиту, який не мине нікого з нас у присутності найманих звірів штату. Це було попередження, щоб кожен знав, що на нього чекає у залі катувань.
Я пройшов крізь криваве пекло довічного увязнення, проте найжахливішим, далеко страшнішим, ніж те, що вони незабаром зроблять зі мною, були муки, які ми тоді витерпіли в карцері.
Першим узяли на допит Довгаля Біла Годжа, до всього звиклого горянина. За дві години він повернувся, чи радше, його притягли назад і кинули на камяний діл камери. Тоді взяли Луїджі Полаццо сан-франциського урвиголову, що належав до першого покоління італійських переселенців. Коли його вели, він глузував із тюремників, обсипав їх лайкою й пропонував випробувати на ньому свою силу.
Чимало часу пройшло поки Довгаль Біл трохи опамятався і, перемагаючи біль, зміг більш-менш говорити.
Що воно за історія з якимсь динамітом? спитав він. Чи хто знає щось про нього?
З нас ніхто нічого, звісно, не знав, хоч на допитах водно про нього питали.
Луїджі Полаццо повернувся менш як за дві години, але вже калікою. Він щось бурмотів, ніби в гарячці, й не міг відповісти на жодне запитання, що сипались на нього вздовж лункого коридору. Тим, на кого чекала така сама доля, кортіло знати, що з ним робили та про що допитували.
Упродовж сорока восьми годин його ще двічі тягали на допит. Після цього, уже як белькітливого недоумка, перевели у відділення для божевільних. Кремезний, плечистий, із добре розвиненим огруддям, із широкими ніздрями й чистою кровю, він ще довго там буде жити та щось бурмотіти, тоді як я давно вже повисну на мотузі й назавжди звільнюся від катувань каторжних тюрем Каліфорнії.
Одного по одному брали вязнів на допит і назад приводили каліками, що потім у нестямі кричали й голосили по своїх темних камерах. І коли я, лежачи, прислухався до цих стогонів та зойків, до тупого мурмотіння збожеволілих від страшних мук бідолах, мені невиразно згадувалося, що колись, гордовито сидячи на чомусь високому, я чув усі ці стогони та зойки.
Згодом, як ви довідаєтесь, я пригадав, що то був стогін і лемент галерних рабів, прикутих до лавок, і чув я його, сидячи на кормі римської галери, що пливла в Александрію. Я тоді був начальником військового загону і їхав до Єрусалима. Проте про це я пізніш розкажу А тим часом
Розділ ІV
Тим часом вигадана підготовка до втечі скувала жахом увесь карцер. Протягом нескінченних годин чекання мене не залишала думка, що і я піду за іншими, що й мені доведеться відбути все те пекло, яке відбули інші, що мене так само притягнуть напівживим калікою і шпурнуть на камяний діл за залізними дверима моєї камери.
І ось вони прийшли по мене. Брутально, безжалісно бючи й лаючи, потягли кудись, і врешті я опинився перед капітаном Джемі, начальником вязниці Есертеном і десятком найманих катів, що тільки чекали знаку почати свою роботу. Проте їх послуг і не треба було.
Сідайте, звелів мені начальник Есертен, показуючи на міцне деревяне крісло.
Я був хворий, виснажений із голоду й спраги, змордований побоями, що їх зазнав після пяти діб карцеру та вісімдесяти годин пекельної сорочки. Я був пригнічений нашою гіркою долею і жахався того, що зі мною зроблять, бо ж бачив, що зробили з іншими, і я, жалюгідний, тремтячий недобиток, колись професор агрономії в спокійному університетському місті, не наважувався сісти в крісло.