Проте час уже мені відрекомендуватися вам. Насамперед я не дурень і не божевільний. Я хочу, щоб ви це знали, бо не повірите тому, що я наміряюся вам оповісти. Я Дерел Стендінг. Дехто з вас, прочитавши ці рядки, відразу згадає мене. Але більшість мене не знає, і я повинен пояснити їм, хто я такий. Вісім років тому я був професором агрономії в сільськогосподарському коледжі Каліфорнійського університету.
Вісім років тому маленьке сонне університетське містечко Берклі було приголомшене вбивством професора Гескела в одній з лабораторій гірничого факультету. Убивцею був Дерел Стендінг.
Оце ж я й є той самий Дерел Стендінг. Мене спіймано на гарячому. Не буду розводитись тепер, хто винен, а хто ні. Це справа особиста. Річ у тім, що в нападі сліпої жахливої люті, що віками прокляттям тяжіла над моїм життям, я вбив свого колегу професора Гескела. Суд установив, що це зробив я, і я беззастережно погодився з вироком.
Ні, мене не засудили до шибениці. Мене скарали на довічне увязнення. Тоді я мав тридцять шість років, а тепер мені сорок чотири. Ці проміжні вісім років я пробув у вязниці штату Каліфорнія в Сан-Квентіні. З них пять років я просидів у цілковитій темряві. Тут це називають самотинним увязненням, а ті, хто його спізнав, кажуть, що це смерть за життя. Проте упродовж пяти років перебування в могилі я зумів досягти такої волі, якої мало хто скуштував. Найсамітніший із вязнів, я підкорив собі не лише весь світ я підкорив також і час. Вони замурували мене на якихось там нікчемних кілька років і, самі того не знаючи, дали мені простір віків. Завдяки Еду Морелові я цілі пять років блукав між зоряними просторами. Але про Еда Морела буде осібна мова. Я про нього оповім згодом. Мені треба так багато всього оповісти, що я не знаю навіть, із чого почати.
Отже, почну спочатку. Народився я в штаті Міннесота. Моя мати була дочкою емігранта-шведа. Її імя Гільда Тунесон. Батько, Чонсі Стендінг, походив із давнього американського роду. Він знав свій рід, починаючи з Альфреда Стендінга, законтрактованого наймита чи раба, коли хочете, якого вивезли з Англії на плантації Вірджінії ще перед тим, як молодий Вашінгтон мандрував по хащах Пенсільванії.
Син Альфреда Стендінга брав участь в американській Революції, а онук у війні 1812 року[2]. Відтоді не було жодної війни, до якої не мали б причетності Стендінги. Я, останній із них, що незабаром помру, не лишивши нащадків, бився простим солдатом на Філіппінах у нашій останній війні[3]. Тоді, в найпишнішому розквіті своєї карєри, я відмовився від посади професора в університеті Небраски. Їй-богу, коли я відмовився від посади професора, мене призначали деканом сільськогосподарського коледжу. Мене, що мандрує серед зоряних просторів, кривавого заблуду, вічного Каїна, войовничого жерця давніх часів, мрійника-поета забутих віків, яких нема на сторінках історії, написаної людською рукою.
І ось я сиджу із закривавленими руками в камері смертників Фолсомської вязниці та чекаю дня, визначеного механізмом держави, коли її слуги зіпхнуть мене туди, де, як вони охоче вірять, тільки морок і темрява, темрява, якої вони так бояться; темрява, сповнена страшних примар; темрява, від якої вони, скиглячи й лементуючи, тікають до вівтарів богів, що їх за подобою людською створив їхній страх.
Ні, не бути мені вже ніколи деканом жодного сільськогосподарського коледжу. А я ж так добре знаю сільське господарство! Воно мій фах. Мені здається, що я народився, ріс і вчився задля нього. Я опанував його досконало. Воно мій геній. Я можу на око сказати, скільки відсотків жиру в молоці кожної корови, і бебкокський прилад підтвердить, що я не помилився. Мені досить лише глянути на ландшафт, не придивляючись до землі, щоб знати вартість і вади ґрунту. Мені не треба лакмусового паперу, щоб визначити, чи має він у собі кислоти, а чи луг. Ще раз кажу: щодо наукового ведення сільського господарства я не мав і не маю рівного. А проте держава, тобто сукупність усіх громадян, гадає, ніби всі мої знання можна загасити вічною темрявою. Ніби за допомогою звичайного мотуза, накинутого на шию, і раптового поштовху можна загасити ту мудрість, що призбирувалася в мені тисячоріччями й визріла ще задовго до того, як на ланах Трої кочівні пастухи почали пасти отари.
А кукурудза! Хто ще так знає кукурудзу, як я? Мої досліди у Вістарі збільшили річний врожай в округах Айови на півмільйона доларів. Це вже доконаний факт чимало фермерів, що тепер їздять автомобілями, знають, кому вони цим завдячують. А та молодь, стрункі дівчата і ясночолі юнаки, які сидять над шкільними підручниками, чи спадає їм на думку, що це я своїми дослідами на кукурудзі у Вістарі дав їм змогу здобувати середню освіту?