О шостій уранці, розпалений від віскі, проте зовсім не пяний, він стояв біля прилавка й показував свою силу. Це була така спроба: двоє ставали навскоси один проти одного, правими ліктями спиралися на стіл і, зчепившись руками, намагалися пригнути один одному руку до стільниці. Один за одним пробував свою силу, але нікому не пощастило пригнути Гарнішеву руку. Навіть обидва велетні, Олаф Гендерсон та француз Луї, зазнали поразки. Коли вони забурчали, що в нього якийсь особливий виверт, він запропонував їм іншу спробу.
Слухайте-но сюди! гукнув він. Я зараз зроблю дві речі. По-перше, зважу свою торбинку, а по-друге, закладусь на неї, що коли будь-хто з вас підійме стільки мішків борошна, скільки його сила, я набавлю ще два і всю купу підійму сам.
Та невже? Але я згоден! загримів француз Луї серед захопленого гомону.
І я! гаркнув Олаф Гендерсон. І я не гірший за тебе, Луї. Беру на себе половину.
Гарнішеву торбинку поклали на вагу. Вона заважила на чотириста доларів. Луї з Олафом поставили таку суму вдвох. З Макдональдової комори принесено мішки з борошном, по пятдесят фунтів кожний. Спершу почали пробувати силу інші. Присунули два стільці. Ставши одною ногою на один, другою на другий, чоловіки намагалися за мотузку підняти мішки, що лежали долі між стільцями, звязані докупи. Багатьом пощастило підняти чотириста або пятсот фунтів; були такі, що дотягли й до шестисот. Обидва велетні почали з семисот. Тоді француз Луї доклав ще мішок і підняв сімсот пятдесят. Олаф подужав так само сімсот пятдесят. Але вісімсот не пощастило підняти ні тому, ні другому. Ще й ще пробували вони підняти вагу; піт повиступав обом на чолі, все тіло, здавалося, тріщало від натуги, але обидва могли тільки зрушити чи зсунути мішки, а відірвати їх від підлоги не мали сили.
Ну, Буйний Дню, їй же богу, цього разу ти дав маху, сказав француз Луї, випростуючись і злізаючи зі стільця. Це треба бути залізному, щоб таке зробити. Ще сто фунтів ні, друже, ані ще десять не піднімеш.
Мішки розвязано й до них докладено ще два. Одначе Кернс запротестував:
Один, а не два!
Ні, два! враз гукнув хтось. Такий був заклад.
Та уже ж вони не підняли цього, вони підняли тільки сімсот пятдесят! наполягав Кернс.
Буйний День відмахнувся щедрим жестом.
Ет, облиште! Є про що сперечатися! Чи не однаково, один більше, один менше! Як не підійму трьох зайвих, то не підійму й двох. Кладіть.
Він вискочив на стільці, присів, нахилився й узявся за мотузку; трохи пересунув ноги, напружив мязи, знову їх відпружив, ніби спитуючи, чи справні всі підойми його тіла.
Француз Луї, що скептично дивився на те, гукнув;
Тягни, Буйний Дню! Тягни, як чортяка!
Гарніш знову напружив мязи. Цей раз уже насправжки, вклавши в те зусилля всю снагу свого чудового тіла. І зовсім непомітно, легко й рівно страшний девятисотфунтовий тягар піднявся з підлоги й заколивавсь, як вагадло, поміж його ніг.
Олаф Гендерсон глибоко, гучно зітхнув. Діва, що й собі несвідомо до болю напружила мязи, враз ослабла. А француз Луї шанобливо сказав:
Вітаю, мсьє Буйний Дню! Я тільки велика дитина, а ти великий чоловік.
Гарніш кинув свій тягар, скочив додолу й попростував до прилавка.
Ну, важ! гукнув він, шпурляючи свою торбинку вагареві. Той усипав у неї золота на чотириста доларів із французової й Гендерсонової торбинок.
А тепер усі сюди! провадив Буйний День, Вибирайте собі отруту! Хто виграв платить!
Сьогодні моя ніч! вигукнув він ще за десять хвилин. Я самотній сірий вовк! Я вже бачив тридцять зим. Сьогодні мій день народження, єдиний мій день на рік, і я можу повалити кожного з вас! Ходімо! Я всіх вас викачаю в снігу! Ану, ворушіться, старожитці й чечаки! Ходіть, усіх вас буду хрестити!
Юрба посунула у двері. Залишились тільки буфетники та пяні, що співали собі далі.
Макдональдові промайнула в голові думка підтримати власну гідність. Він підійшов до Буйного Дня з простягненою рукою.
Що, ти перший? Буйний День зареготав і схопив його за руку, немовби щоб поздоровкатись.
Ні, ні, я тільки хочу привітати тебе з днем народження. Я й так знаю, що ти можеш мене шпурнути в сніг. Що я можу зробити з людиною, яка підіймала девятсот фунтів?
Макдональд сам важив сто вісімдесят фунтів. Буйний День тримав його тільки за руку. І враз, рвучко шарпонувши господаря «Тіволі», він в одну мить повалив його долілиць у сніг. Тоді, хапаючи тих, котрі ближче, так самісінько звалив одного за одним ще півдесятка. Шкода було опинатись. Усі летіли шкереберть, кумедно перекидаючись, хто як попадя, у мякий і глибокий сніг. У примерхлому світлі зір важко було відрізнити тих, що вже викачались у снігу, від тих, що чекали своєї черги. Тому Буйний День почав обмацувати їм спини й плечі, щоб розпізнати, хто в снігу, а хто ні.