Кленучи, він бив його по щоках, по носі, по губах, намагаючись болем повернути його душу, що блукала десь у безвісті, й розбудити його примерхлу волю. Аж ось Ілайджині повіки затремтіли й очі розплющились.
Слухай! хрипко закричав Буйний День. Як я тобі підійму голову на облавок тримайся, чуєш? Тримайся! Хоч зубами вчепись тільки тримайся!
Очі заплющились, але Буйний День знав, що його слова дійшли до Ілайджиної свідомості. Він знову підняв на облавок голову й плечі безпорадного товариша.
Тримайся ж, бісова душе, учепись зубами! кричав він, підхоплюючи тіло.
Одна безсила рука сковзнула вниз, пальці другої розтулились, проте Ілайджа памятав наказ і вчепився в дошку зубами. Коли Буйний День підняв його за поперек, він, як був лицем униз, так і зїхав на дно човна, пообдиравши собі носа, щоки й підборіддя об шерхкі стругані дошки. Тепер за облавок звисали тільки ноги. З ними легко було впоратись. Насилу зводячи дух, Буйний День стяг Ілайджу далі на дно, перекинув горілиць і закутав у хутро.
Лишалось останнє спустити човна на воду. Зате ж це діло було найважче, бо Гарніш мусив підняти корму, де лежав його товариш. Напруживши всю свою волю, він схопився за човна. Ураз щось ніби увірвалося. Він не тямив, що саме трапилося, тільки раптом усвідомив, що лежить, зігнувшись, ницьма на гострому краї корми. Очевидячки, уперше на віку він зомлів. У нього було таке відчуття, наче йому вже кінець: він не може поворухнути ні рукою, ні ногою і, що найдивніше, це його й не обходило. Перед ним уставали видива, живі й виразні. І думка його стала ясна й гостра, як лезо бритви. Він завжди споглядав життя без усяких прикрас, таке, як воно є, і все ж досі ніколи не бачив його таким голим і неприкрашеним. Уперше зроду похитнулась його віра в себе, у свій чудовний талан. У ту хвилину Життя неначе розгубилось і не зуміло збрехати. Тож він, власне, лише жалюгідний земляний гробак, такий самісінький, як й інші гробаки, як білка, що її він зїв, як люди, що зазнавали поразки й гинули в нього перед очима; такий самий, як Джо Гайне і Генрі Фін, що теж, напевне, уже загинули, і як Ілайджа, що лежить ось на дні з обдертим обличчям, безвладний і байдужий до всього.
Зі свого місця Буйний День міг бачити річку проти води до самого завороту, звідки скоро чи ні, а мусив надійти новий кригоплав. Перед ним повстало минуле, те далеке минуле, коли тут ще не було ні білих, ні червоношкірих, а річка, та сама річка Стюарт рік у рік на зиму вдягалась у кригу в своїх пустельних берегах, а щовесни рвала ту кригу й по волі текла далі. Бачив він також і незміренно далеке майбутнє, коли останні покоління людей щезнуть з Аляски, про нього самого й згадки не буде, а річка, як і перше, нестиме свої води до Юкону, замерзатиме восени, скресатиме навесні і все тектиме й тектиме.
Життя омана й брехня. Воно дурить усе, що живе. Воно дурило і його, Буйного Дня, одне зі своїх найкращих, найживіших творінь. Він ніщо, просто собі клубок із плоті, нервів та почуттів, що порпався в глині, шукаючи золота, мріяв, прагнув, силкувався виграти, а тоді пропав, зник без сліду. Лишилось тільки те, що не було ні плоттю, ні нервами, ні почуттями, лишився і пісок, і глина, і нарінок, і гори, і розлогі долини; лишилася річка, що рік-річно то замерзатиме, то скресатиме. Коли все сказано, все зроблено, виявляється, що гралося нечесно, фальшивими костями! Але хто ж виграв? Уже ж не ті, хто вмер, а вмерли всі. І не Життя, цей шулер над шулерами, шахрай над шахраями. Ні, звісно, не Життя, воно тільки вічно квітучий цвинтар і вічна похоронна процесія
На мить він повернувся в дійсність, побачив широчезну річку, птаха, що сидів на прові човна й не спускав із людини зухвалих очей. Але все це тільки блимнуло перед ним, і він знову поринув у дрімотні роздуми.
Життєва гра має кінець, і шкода його уникнути. От і він дограв до кінця так, до кінця. Ну, й що з того? Знов і знов вертався він до цього запитання.
Буйний День був байдужий до всіх сучасних релігій. Він виробив собі власну релігію чесних учинків і чесної гри з іншими людьми, і в марні розважання про майбутнє життя не вдавався. Усе закінчується разом зі смертю.
Він завжди в це вірив і не боявся. Ось і тепер човен лежав на льоду, на пятнадцять футів над водою, а він не мав сили поворухнутись, умлівав від знесилля, але, як і перше, знав, що разом зі смертю всьому край, і, як і перше, не боявся. Його переконання були прості, але тверді, і їх не міг захитати перший чи ліпше сказати, останній спалах тваринного страху перед смертю.