Пола щільніше пригорнулась до чоловіка, а він обняв її міцніше. Вона доторкнулась губами до його чола. Обоє, втуплені очима в доріжку між кущами бузку, враз побачили, як вихопилась на ній велична поява здоровезний огир з кумедно маленьким, мов кузька, вершником на хребті. В сизо-імлистих, як звичайно у жеребців, очах коня горіла буйна жага, огир завзято й нетерпляче мотав головою, то черкаючи мордою в клаптях піни лискучі коліна, то підкидаючи її високо догори, щоб знову просурмити свій гучний, владний поклик і струснути ним повітря.
Здалеку, ніби луна, долетіло на відповідь тоненьке ласкаве іржання.
Принцеса Фозрінгтонська, шепнула Пола.
Знову Горянин засурмив свій поклик, і Дік проспівав:
Слухайте мене! Я Ерос! Я ступаю по горах!
А Полу, обвиту ніжно й міцно його руками, враз шпигнуло щось наче ревнощі до цього розкішного створіння, що так захопило її чоловіка. Та за мить те почуття зникло, їй стало трошки соромно, і вона весело вигукнула:
Ану, «Пісню жолудя», Червона Хмаро!
Дік, що вже поглядав на закладену пальцем брошуру в своїй правій руці, звів на дружину очі трохи заскочено, а спамятавшись, заспівав так само весело:
Жолуді нападали з неба!
Я саджаю жолуді в долині!
Жолуді великі і маленькі!
Я кільчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!
Поки він співав, Пола тулилася до нього щільно-щільно, та тільки-но пісенька скінчилась, вона відчула неспокійний порух його руки з брошурою і вловила швидкий, мимовільний Діків погляд на годинника, що стояв серед столу і показував уже двадцять пять хвилин на дванадцяту. І знов вона спробувала втримати його, але в словах її, теж мимовільно, вже бринів легкий докір.
Чудний ти в мене, Червона Хмаро, повільно сказала вона. Часом я майже вірю, що ти направду Червона Хмара і саджаєш свої жолуді, виливаючи в пісні несамовиту радість. А інколи ти майже здаєшся мені ультрасучасною людиною, останнім словом розвою нашої двоногої раси, істотою чоловічої статі, що замість мурів Трої держить в облозі статистичні таблиці або, озброївшись пробірками та шприцами, провадить гладіаторські бої з якимись невидимими мікробами. Часом мені здається, що тобі слід би носити окуляри й мати лисину, а деколи
Що я не маю ні права, ні снаги володіти жінкою і обіймати її, докінчив він, пригорнувши дружину ще міцніше. Що я просто вчений віслюк, не вартий своєї «легкої хмаринки рожевого пилку». То слухай, що я надумав. За кілька днів
Але задум його вмер, ще не зродившись, бо позад них хтось остережливо кахикнув, і обоє, водночас повернувши голови, побачили Бонбрайта, секретаревого помічника, з якимись жовтими папірцями в руці.
Чотири телеграми, ніяково сказав він. Містер Блейк гадає, що дві дуже важливі. Одна про ту партію бичків для Чилі
І Пола, повільно відхиляючись від чоловіка та встаючи з його коліна, просто фізично відчула, як він утікає від неї до своїх статистичних таблиць, ділових паперів, секретарів і помічників.
Ой, Поло! гукнув він, коли вона була вже на дверях. Знаєш, я вже охрестив нового служника він зватиметься О-Го. Як тобі подобається?
Вона почала свою відповідь з гіркою ноткою в голосі, та враз і усміхнулась:
Ти довитіваєшся з цими прізвиськами для челяді!
Зате я ніколи не роблю цього з расовою худобою, відмовив він поважно, хоч в очах йому блищали задерикуваті іскринки.
Та ні, я просто хочу сказати, що ти вичерпаєш мовні ресурси. Вигуків у мові не стане. Скоро тобі доведеться називати нових служників А-Чхи, А-Тьху і А-Хайтобі-грець. Краще було б починати не з «О» й не з «А», а з «Мій». Тоді були б у тебе Мій-Кінь, Мій-Дуб, Мій-Бик, Мій-Кіт тощо і всі твої.
Обоє в один голос засміялись, а тоді Пола вийшла, і Дік за мить уже поринув у текст телеграми, де йшлося про партію з трьохсот чистопородних бичків-річняків, замовлених одним чилійським ранчо, по двісті пятдесят доларів франко-борт[19] за голову. Несвідомо він чув, як співає Пола на подвірї, вертаючись до своїх покоїв, і несвідомо тішився тим співом, навіть не помічаючи, що голос її ледь-ледь тільки ледь-ледь смутніший, ніж звичайно.
Розділ VIII
Рівно за пять хвилин після Полиного відходу, розглянувши всі чотири телеграми, Дік вийшов і сів у машину, а з ним Теєр айдахський купець на баранів і Пейсміт, кореспондент «Скотарської газети». Вордмен, завідувач вівчарень, приєднався до них уже біля обор, де було зібрано для огляду кілька тисяч молодих баранців-шропширів.