Адже в СРСР телебачення з самого початку розвивалося в двох паралельних напрямах: по шляху так званої «електронної розгортки» і «механічної». Уявіть собі величезну, з холодильник, коробку зі сталевим або мідним диском. Перший екран був розміром із сигаретну коробку, зеленого кольору. Власне, самого екрана не було він лежав на дні коробки. Стояла величезна махина, всередині неї був маленький екранчик, навпроти дзеркало, в якому екранчик відбивався, і люди дивилися в дзеркало.
А ось електронна розгортка була на порядок потужніша, і в тридцять девятому році, майже одночасно з механічним, почалися перші експерименти з електронним телебаченням у Москві, в Києві, в Ленінграді працювали вже певні редакції і постійно виходили телепрограми. Саме тоді було прийнято рішення ЦК ВКП(б) перейти на електронну систему розгортки. Але це було складно, адже вимагало високої культури виробництва. Розпочати втілення цього задуму в життя планували до сорокового року. Аж тут на країну обрушилася війна.
Але вже в Києві, подейкували, добра сотня цих телевізійних махин офіційних, зроблених на заводі, десь була загублена, вкрадена чи знищена у квартирах вищих партійних чиновників НКВС та Раднаркому. А отже, їх ще до війни було завезено, і хтось же їх дивився
У пятдесятому телебачення довелось починати з нуля. І його таки почали і досить вдало. А оскільки воно вважалося справою важливою і новою все тримали під контролем Політбюро ЦК з Москви.
Ще до війни вийшла постанова про підготовку кадрів для ТБ. Тому при Вищій партійній школі ЦК Компартії України в 1949 році був відкритий факультет тележурналістики. І колишній Тонин комроти, Дмитро, саме туди й поступив. Ось у чому заковика
Однак, повернімося трохи назад.
***Тож, звісно, та трофейна каблучка з рубіном (таких було чимало на теренах Радянського Союзу після війни) то було зовсім не єдине, чим володів Дмитро Степанович.
І той дарунок не вирішив нічого. Усе вирішили слова майора, колишнього Тониного комроти, про те, що він хоче піклуватися про неї і сина.
І все ж тоді нічого не відбулося.
А сталося наступного дня, коли Тоня прийшла до нього і сказала: «Знаєш, чим ти мені подобаєшся? Ще тоді ти нічого не обіцяв. Ні сімї, ні любові. А потім зявився Антон. Так сталося. А тепер я буду твоєю». Майор притис її до себе і зі стогоном вдихнув такий омріяний і жаданий аромат: «Я й зараз тобі нічого не обіцятиму, Тоню».
Потім вона приходила щотижня. І так тривало вже два роки з літа сорок восьмого по літо пятдесятого. Два довгих роки, що пролетіли, немов один день, і були подібні, як брати-близнюки. Розруйнований Київ ледь відхаркував зі своїх легень криваві згустки війни, і зубожілий люд сяк-так налагоджував своє буття. З міркувань милосердя час мчав так швидко, як тільки міг, аби не завдавати болю живим і не тривожити мертвих.
І саме в цей час Дмитро Степанович устиг вступити на дуже дивний факультет тележурналістики. Cтворений при Вищій партійній школі ЦК Компартії України, він цілком і повністю підлягав контролю «згори». (Хоча сказане стосувалося абсолютно всіх сфер життя.) На цьому факультеті терміново готували партійні кадри для нового для тодішнього Києва телебачення, і проіснував він рівно два роки. Був один випуск, цим випуском заповнили потрібні штатні одиниці, а потім його закрили. Київський же факультет журналістики, який функціонував ще до війни і на який мріяв поступити Тонин комроти, був закритий, частина студентів і викладачів репресовані (у такий спосіб боролися з націоналізмом і космополітизмом), і відновили його тільки в пятдесят шостому.
Іще до закінчення свого «дивного» факультету Дмитро Степанович уже знав, що влаштується працювати на українське ТБ. Адже армійські звязки допомогли отримати посаду інструктора відділу пропаганди і агітації райкому партії Ленінського району. Там же дали кімнатку в «недопалку». Так він називав той дивний будинок на перетині вулиць Саксаганського і Червоноармійської10, котрий не догорів під час відступу німців. Кімнатка була дуже зубожілою і розвалювалась на частини, власне, як і сам будинок. Однак вікнами виходила на центр міста і заразом недобудований цирк, навпроти якого стояло оте «страхопудало». Так отой «недопалок» називала сусідка корінного киянина Дмитра Степановича новонавернена містянка з Вінниччини. Дмитро Степанович, коли вперше почув, поморщився: «Як ви кажете страхопудало?» На що враз отримав: «Ех, хлопче, не випендрюйся. Скоро ще почуєш цей вираз. Бо наша мова жива і вона розвивається разом з нами, і ось іще що» Але Дмитро вже пішов, хряснувши дверима так, що вони ледь не розлетілись на друзки.