Цікаво Отой вираз розробляти. Я чую це постійно. Ми розробляємо кожного другого.
І це правильно. Бо ворог не спить.
Не те Розробляємо, а отже вистежуємо, залякуємо, примушуємо співпрацювати. Цікаво, скільки таких, розроблених, і справді з нами співпрацює? А тепер, виходить, нас розроблятимуть? Ми з ворогами народу помінялись ролями чи вже стали ними?
Запала ніякова тиша. Начальник не відповів. Натомість промимрив щось в нечіткій, такій не притаманній йому манері:
Таке Потім виправився і додав: Я люблю інше слово ведемо. Ми ведемо, Гено, всіх тих, кого треба. А інші вже давно завербовані або усунуті. Але я радий, що ти розумієш усю серйозність і значення нашої роботи.
І нашої ситуації, додав майор.
Ні, вагомо наголосив Максим Ігорович. Усе ж таки роботи.
Чекісти розмовляли в одному з бездонних підвалів-карцерів сірого моноліту по Володимирській вулиці тридцять три, котрий жахав багатьох киян. Шлейф отого «роботироботироботи» тягнувся ще кілька секунд. Геннадій Петрович нічого не відказав і не перебив відлуння останніх слів начальника.
***По дорозі додому майор картав себе за останні кілька хвилин розмови з шефом, постійно прокручував сказане в голові.
«А як же мої церковники?» він зволікав, хоча й розумів, що це нічого не дасть. Однак ниття на затятого чекіста, його шефа, точно б не подіяли. Хоча його запитання все ж таки мало сенс: адже міністерство вкрай раціональне. То навіщо переучувати підлеглого? Застругувати цей олівець по-новому, коли можна писати і так, огризком?
Нікуди не подінуться твої церковники. Ти саме й будеш ними займатися. Уніатами. Не переживай.
Ви ж казали бандоунівцями?
Бандоунівіці й уніати це одне ціле. І цій гідрі давно пора відтяти всі голови. Я б і сам поїхав. Однак галичанську говірку навряд чи зможу достеменно відтворити. А обєкти ці хитрі Їх не проведеш. Ти ж із Житомирщини?
Так, коротко кивнув майор, немов приречений на розстріл.
Досвідчений військовий, з вищою освітою і потрібними навичками. Звісно, тебе проінструктують. І відправлять на курси покращення вимови.
А вас куди направляють?
Випросив собі викладацьку посаду у школі контррозвідки. З трудом Максим Ігорович зітхнув, але йому не вдалось зіграти сум ані інтонацією, ані мімікою. Так що я буду позбавлений сатисфакції від знищення недобитків ворогів Радянського Союзу. Тільки порозповідати про це на лекціях зможу. А ось ти, майоре
***Його дружини дома не було. Бо Наталя з синами відпочивала в санаторії, що з часу його просування по службі стало незмінною традицією. Щоправда, Геннадій Петрович з нею ніколи не їздив. Бо, по-перше, ця відсутність давала змогу віддатись пасивним запоям. Адже дружина дочка відомого лікаря з київського військового госпіталю, намагалася прищеплювати йому здоровий спосіб життя: три цигарки за добу і третина пляшки міцного. Не більше. Геннадій Петрович підсвідомо корився їй. Бо відчував: вона його внутрішній ментор і контролер. І якби не Наталя Щоправда, це не заважало йому сьорбати коньяк у кабінеті і смалити цигарку за цигаркою у процесі напруженої роботи.
Останнім часом тієї роботи у його рідному відділку «О», що займався оперативною роботою по духовенству всіх конфесій, зовсім не поменшало. Навіть додалося.
Найбільшу проблему становили західняки. Увесь той величезний масив лісного народцю, що перебивався по криївках і котрому усіляко допомагали їхні родичі та інші співчуваючі вороги народу. Геннадій Петрович цей термін вигадав, коли сидів у ложі-бенуар на новорічному «Лускунчику» напідпитку і спостерігав за мишами, що вночі виходять на полювання в будинку. Іще були оживаючі фігури ялинкових прикрас (збочена фантазія Чайковського). Такі собі романтичні і якісь немічно-безпорадні. Тож вони нагадували лісовий народець. Згорблений старець Дросельмаєр, що підкинув Лускунчика, то родичі, що їх годують. А миші то, звісно, чекісти. А Мишачий король то Сталін власною персоною. Пахан. Однак Геннадій Петрович не те щоб таке подумки крутив у голові (бо хтозна, які технології використовують на допиті), він просто спіймав себе на цій думці і відразу відсік. Як хвоста ящірці. Залишились лише ялинкові іграшки і Дросельмаєр
***Минуло кілька тижнів. Перша стадія шоку від розмови з начальником заперечення у майора минулася. І тепер настала друга він думав, як би належним чином організувати своє переведення на Закарпаття або Західну Україну.